10, 11

ГЛАВА 10: ПАСТКА У БОЛОТАХ

Космос біля Конотоп-Прайм не був чорним. Він був брудно-зеленим. Туманності з метанового газу і космічного пилу зливалися з вічною імлою самої планети, створюючи враження, ніби корабель занурюється не у вакуум, а в болото.

— Виходимо з гіперстрибка, — доповів пілот "Нічної Мари", мовчазний ветеран на прізвисько Сич. — Включаю режим "Тінь". Усі системи на пасивне сканування.

На головному екрані розвід-палуби з’явилася планета. Оксана дивилася на неї, і старі шрами на її душі почали нити. Це був її дім. Вона впізнавала Велику Драговину, що виблискувала фосфоресценцією навіть з орбіти. Але щось було інакше.

Над планетою, наче хижий павук, висіла нова космічна станція. Не елегантна споруда Співдружності і не брутальна фортеця Братства. Це була потворна конструкція з десятків зварених разом астероїдів, корпусів старих кораблів і блискучих нових модулів. На одному з них тьмяно світився герб, який Оксана знала краще за власне обличчя. Лебідь. Тільки тепер він був стилізованим, кібернетичним, з оком-лінзою замість голови.

— Синдикат "Лебідь-Тех", — промовив Сич, виводячи дані на екран. — За останні п'ять років підім'яли під себе всі клани. Контрабанда зброї, нелегальні кібер-імпланти, торгівля "живицею"... І, судячи з енергетичної сигнатури цієї станції, у них є щось дуже, дуже потужне.

— Батько завжди любив дорогі іграшки, — процідила Оксана.

В цю мить позаду неї скрипнула панель. Вантажний відсік.
Двері від’їхали, і звідти, намагаючись виглядати впевнено, вийшов Даня. Його комбінезон техніка був пом’ятий, а на щоці красувалася пляма від мастила.

Вся команда на містку завмерла. Сич лише повільно похитав головою.

Оксана не обернулася. Вона продовжувала дивитися на Конотоп.
— Трюм, здається, був з зайвим вантажем, — промовила вона крижаним тоном. — Надіюся, там залишився хоч один мій резервний енергетичний батончик.

— Тітко Оксано, я... — почав Даня.

— Ти ідіот, — закінчила вона, нарешті обернувшись. Її бурштинові очі палали. — Ти порушив прямий наказ Отамана. Ти поставив під загрозу місію і життя всіх на цьому кораблі.

— Я прикрию твою спину! — випалив Даня. — Ти казала, тобі знадобиться найкращий пілот. Це я!

Оксана підійшла до нього впритул.
— Ти — талановите цуценя, яке ще не знає запаху справжньої крові. Ти — ахіллесова п'ята цієї місії. Бо тепер, окрім виконання завдання, я мушу думати, як зберегти життя сина мого Отамана. Ти розумієш, який тягар ти на мене повісив?

Даня зблід, але не відвів погляду.
— Розумію. Але я вже тут. І я не вантаж. Я — воїн Братства. Використовуй мене.

Оксана дивилася на нього ще кілька секунд. Вона бачила в його очах не просто юнацьку браваду. Вона бачила впертість Радана і сталь Лева.
— Ідіот, — повторила вона, але вже м'якше. — Хоробрий, вірний, але все одно ідіот. Сич, дай йому пост другого пілота. Якщо ми вляпаємось, нехай помирає за штурвалом, а не у вантажному відсіку.

Оксана відчитала його перед екіпажем для протоколу, щоб ніхто не дізнався, що вони з Данилом в зговорі.

За кілька світлових хвилин від них, з іншого боку планети, з гіперпростору вийшов срібний "Стилет".

— Заходимо в систему Конотоп-Прайм, леді посол, — доповів командир корабля, капітан Велес. — Активовано режим повного маскування. Ми — просто шматок космічного сміття для їхніх сенсорів.

Радик Валеріус стояв за кріслом матері на командному містку "Стилета". Його нудило від переходу, але він не подавав виду. Навколо панувала атмосфера холодної компетентності. Кожен член екіпажу був найкращим у своїй справі.

На головному екрані з’явилося зображення планети. Аналітична система одразу виділила станцію Синдикату.
— Неочікувано високий технологічний рівень для периферійної злочинної організації, — зауважила Адель, дивлячись на дані. — Це підтверджує наші підозри. Хтось їх спонсорує. І мені не подобається енергетична сигнатура з головного реактора. Це схоже на...

— Леді! — перебив її офіцер зв'язку. — Зафіксовано вхід в систему ще одного корабля! Клас "Тінь". Ідентифікація... емблема Братства Порожнечі!

Адель напружилася.
— Вони все-таки клюнули. Як передбачувано. Тримайте дистанцію. Нехай ці варвари першими сунуть голову в пастку. Ми будемо спостерігати.

— Мамо, — прошепотів Радик, — що, якщо це не пастка? Що, якщо людям справді потрібна допомога?

— Дипломат ніколи не вірить у збіги, сину. Особливо, коли пахне грошима Поркуканісів. Мовчи і вчися.

Пастка спрацювала раптово і тихо.
На "Нічній Марі" першою це відчула Оксана. Це був не звук і не візуальний сигнал. Це був крик. Беззвучний, ментальний крик, що вдарив її по нервах, наче розряд струму. Світ навколо неї раптом "здетонував" — вібрації, які вона навчилася читати, перетворилися на хаос.

— Що це?! — крикнула вона.

В ту ж мить усі екрани на містку згасли. Червоні аварійні лампи замиготіли, освітлюючи обличчя команди моторошним світлом.

— Втрата потужності! — крикнув Сич. — Усі системи офлайн! Реактор не відповідає!

— Це ЕМІ-імпульс? — запитав Даня, намагаючись перезавантажити панель керування.

— Гірше, — відповіла Оксана, тримаючись за голову. — Це... викривлення поля. Вони не просто вимкнули нас. Вони розірвали зв'язок між причиною і наслідком.

На "Стилеті" відбулося те саме, тільки ще драматичніше. Складні, чутливі системи Співдружності відреагували на аномалію миттєвою ланцюговою реакцією відмов. Сирени завили на повну потужність.

— Критичний збій усіх систем! — кричав капітан Велес. — Щити впали до нуля! Зброя неактивна! Маскування зникло! Ми голі, як немовлята!

Адель вчепилася в підлокітники крісла, її обличчя стало кам'яним. Вона, що звикла контролювати кожну ситуацію, раптом опинилася в пастці, яку сама ж і передбачала.

І тоді з'явилися мисливці.

З тіні станції і з верхніх шарів атмосфери вилетіла зграя. Це були не великі кораблі, а десятки маленьких, вертких дронів, схожих на ос. Їхні корпуси були пофарбовані в чорно-жовті смуги, а на крилах красувався кібернетичний лебідь. Вони рухалися не як машини, а як єдиний, хижий рій.