8, 9

ГЛАВА 8: ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Командний центр Нової Хортиці був мозком і серцем Братства. Він розташовувався в самій глибині астероїда, захищений кілометрами скельної породи та силовими полями. Тут було тихо, як у соборі, і єдиним звуком було гудіння систем життєзабезпечення та ледь чутний шепіт операторів за терміналами. Посередині кімнати, мов темне божество, висіла тривимірна голографічна карта галактики. І зараз одна точка на ній горіла криваво-червоним, посилаючи пульсуючі кола тривоги. Конотоп-Прайм.

Лев Хмара стояв перед картою, схрестивши руки на грудях. Він був схожий на статую, витесану з граніту й розчарування. Його сиві пасма волосся відблискували в холодному світлі голограми. Кожен м'яз на його обличчі був напружений.

— Відхилити, — його голос пролунав, як вирок.

Головний оператор, сивий ветеран на ім'я Клим, здивовано підняв голову.
— Отамане, це сигнал лиха стандарту "Омега"... Це означає геноцид цивільного населення...

— Я знаю, що це означає, Климе, — відрізав Лев. — І я знаю, що таке Конотоп-Прайм. Це гніздо гадюк. Це "сіра зона", де жоден закон не діє, окрім закону сили. Будь-який сигнал звідти — це пастка. Нас заманюють.

— Але сигнал йде не від мафіозних кланів, — втрутився аналітик, нервово поправляючи окуляри. — Шифрування належить незалежним поселенцям, "вільним фермерам" з Південних Боліт. Вони благають про допомогу. Кажуть про... "небесний вогонь" і "залізних демонів".

— Дурниці, — Лев махнув рукою. — Це підстава. Клан Лебедя або хтось інший купив цих фермерів, щоб заманити нас у м'ясорубку. Ми втратимо кораблі, людей... заради чого? Заради планети, що завжди нас ненавиділа?

Саме в цей момент двері командного центру розчинилися, і всередину, ігноруючи спротив охорони, увійшли Оксана та Данило. Оксана йшла першою — швидка, зосереджена тінь. Даня — за нею, його обличчя палало від обурення.

— Ти не можеш їх кинути, — голос Оксани був тихим, але різав повітря, як вібро-ніж.

Лев повільно обернувся. Побачивши Даню, він насупився ще більше.
— Твоє місце в архівах, юначе. А твоє, Відьмо, — у своєму секторі. Це засідання закритого штабу.

— Мій сектор щойно подав сигнал лиха, Леве! — Оксана підійшла до самої карти. Вона простягнула руку до червоної точки, але не торкнулася її. — Ти бачиш це як пастку. А я... я це відчуваю.

— Що ти відчуваєш? Запах крові? Грошей? Зради? Це все, що є на Конотопі.

— Я відчуваю темряву. І страх, — її голос став ще тихішим. — Не той звичайний страх, який буває під час бандитських розбірок. Це інше. Це холодний, липкий страх, ніби прокинулося щось дуже старе і дуже зле. Щось, чого не повинно там бути. Воно... резонує неправильно. Я чую це навіть звідси.

Лев дивився на неї, і в його погляді боролися прагматизм і повага до її дивних здібностей. Він знав, що її інтуїція рятувала їхні життя не раз.

— Інтуїція — поганий радник у стратегії, — твердо сказав він. — Це може бути сонячна активність. Магнітна буря. Що завгодно. Я не ризикуватиму "Вовчою Зграєю" через твої відчуття.

— Тоді ризикни заради нашого Кодексу! — вигукнув Даня, виступаючи вперед.

Лев перевів на нього погляд, холодний, як космічний вакуум.
— Мовчи. Ти ще курсант, хоч і носиш прізвище Отамана.

— "Захищати тих, хто не має захисту"! — Даня процитував першу заповідь. — Це слова мого діда! Це те, на чому стоїть Братство! Чи ми вже перетворилися на корпорацію, яка рахує прибутки і збитки? Незалежні поселенці просять про допомогу, а ми збираємося відправити їм повідомлення: "Вибачте, ви знаходитесь у невигідному для нас секторі"?

Лев підійшов до Дані впритул, нависаючи над ним, як скеля.
— Ти не розумієш, про що говориш, — прошипів він. — Ти думаєш, це гра? Що це черговий політ у лабіринті? Твій батько... Радан... він би теж рвався туди, стрімголов, з шаблею наголо. І знаєш, де він зараз? В могилі! Бо він ніколи не слухав розуму, а тільки серце! Я не дозволю тобі повторити його шлях!

Ці слова вдарили Даню, як ляпас. Але він не відступив.
— Можливо, якби хтось тоді довіряв його серцю, він був би живий! — випалив він.

Повисла тиша. Оператори вдавали, що захоплені роботою, але всі вуха були повернуті до них.

Оксана поклала руку Дані на плече, зупиняючи його. Потім знову звернулася до Лева, її голос став спокійним і вагомим.

— Леве, я розумію твій страх. Ти Отаман. Ти відповідаєш за тисячі життів. Ти не можеш кинути флот у невідомість. Я не прошу про це.

— Чого ж ти просиш?

— Дозволь мені. Одній. На моєму кораблі. Це "Нічна Мара" — розвідувальний корвет класу "Тінь". Вона невидима для більшості сканерів. Я не вступатиму в бій. Я проведу розвідку. Дізнаюся, що там насправді відбувається. Вийду на зв'язок і доповім. Обмежена місія. Один корабель. Одна людина. Це мінімальний ризик.

Лев замислився. Пропозиція була розумною. Відправити "Відьму" на розвідку — це як випустити привида в темряву. Якщо хтось і може увійти і вийти непоміченим, то це вона.

— Ти звідти, Оксано. Це може бути пастка, націлена саме на тебе. Може, твій батько дізнався, що ти жива.

— Тоді я тим більше маю летіти. Якщо там моє минуле, я повинна закрити цей гештальт. І я краще за будь-кого знаю ті болота. Це мій дім, Леве. Дім, з якого я колись втекла. Але зараз він кличе мене. Не як в'язниця, а як поле бою, де я маю завершити свою справу.

Лев дивився на червону крапку Конотопа. Він бачив там не просто планету, а символ. Символ хаосу, який він намагався приборкати все своє життя.

— Добре, — нарешті вимовив він. — Ти летиш. Але з екіпажем "Нічних Птахів". І тільки розвідка. Жодного контакту, якщо на те не буде мого прямого наказу. На зв'язку кожні три години. Якщо зв'язок зникне, я вважатиму, що тебе збили, і викреслю тебе зі списків. Зрозуміло?

— Абсолютно, Отамане.

— А ти, — Лев повернувся до Дані, — марш в архів. Щоб я тебе біля ангарів не бачив. Це наказ.