4, 5

ГЛАВА 4: ОСТАННІЙ УРОК

Дід Микола танув на очах. Сила, що тримала його століттями, покидала старе тіло, витікаючи, наче пісок крізь пальці. Він більше не вчив її битися палицею чи маскувати кроки. Уроки стали тихішими, глибшими. Це були бесіди біля вогнища про природу волі, про відповідальність сили перед слабкістю, про вагу вибору.

Одного вечора, коли дощ за вікном періщив так, що здавалося, він хоче змити цей острів з лиця землі, старий покликав Оксану. Він лежав на своєму топчані, вкритий кількома шкурами, і тремтів, хоча в хаті було жарко.

— Час настав, доню, — прошепотів він. Його голос, колись схожий на скрип вікового дуба, тепер був шелестом сухого листя.

Оксана сіла поруч, взяла його за холодну, зморшкувату руку. Вона не плакала. Вона навчилася у нього приймати неминуче.

— Слухай уважно, — він стиснув її пальці з несподіваною силою. — Ти — остання. Ти — носій Знання. Більше нікого немає.

Він підняв тремтячу руку і вказав на старий сувій, що лежав на столі. Це був Кодекс.

— Три заповіді, Оксано. Тільки три. Але в них — уся суть. Повтори.

Оксана знала їх напам'ять.

— Перша: Захищати тих, хто не має захисту. Твій дар — це щит для беззахисних, а не меч для твоїх амбіцій.

— Друга: Не вступати в бій без вагомих причин. Сила потребує мудрості. Найкраща перемога — це бій, якого не було.

— Третя: Мовчання. Нікому не розповідай про свої здібності, окрім таких самих, як ти. Світ боїться того, чого не розуміє. Страх породжує ненависть. Ненависть принесе вогонь.

— Добре, — старий відкинувся на подушку, дихаючи важко. — Пам'ятай це. Особливо третє.

Тут розповідь Оксани на мить урвалася. Вона змовкла, дивлячись у полум'я багаття на Новій Хортиці. Чотирнадцятирічний Даня, що сидів навпроти неї, подався вперед, його очі горіли цікавістю.

— Оксано... тобто, тітко Оксано, — виправився він. — А я? Ти мені розповіла. Чому? Ти порушила третю заповідь?

Відьма повільно перевела погляд на хлопця. В її очах танцювали відблиски вогню.

— Ні, Даню. Я не порушила. "Окрім таких, як ти". Ти чув?

Даня завмер.

— Тобто... я що, теж Характерник? — прошепотів він. — Я? Але ж я не вмію відводити очі... і я ніколи не чув, як співають дерева...

— Характерництво — це не набір фокусів, як я вже казала. Це природа душі, — відповіла Оксана. — Я бачу це в тобі. Твої рефлекси, твої сни, те, як ти відчуваєш машину, коли літаєш на симуляторі... Це не просто талант. Це резонанс. Він ще спить у тобі, але він там є.

— А мій батько? — запитав Даня, і в його голосі зазвучала образа. — Радан... Ти ж знала його. Ти воювала з ним пліч-о-пліч. Чому ти не розповіла йому? Ти ж кажеш, що він мав це в собі. Чому ти не навчила його захищатися? Можливо, він би не загинув тоді...

Оксана відчула укол провини, гострий, як голка. Це питання мучило її роками.

— Я не була достатньо сильною тоді, Даню, — зізналася вона тихо. — Я була ще занадто молода, занадто зосереджена на власній війні. Сила твого батька була іншою. Вона була прихована глибоко, під шаром його творчості, його малюнків, його любові. Я бачила в ньому дивака, генія, але не бачила в ньому... брата по крові. Лише в самому кінці, коли було вже занадто пізно, я зрозуміла, що саме дозволяло йому робити ті неможливі речі в небі. Пробач мені.

Хлопець понурив голову, дивлячись на свої руки.

— Тобі нема за що вибачатися, — буркнув він. — Просто... якби я знав раніше...

— Тепер ти знаєш, — твердо сказала Оксана. — І я не повторю своєї помилки. Я навчу тебе. Але повернемося до болота. Тієї ночі, коли помер мій учитель.

Повернення в минуле. Хатина серед драговини. Гроза за вікном.

— Я лишаю тобі не лише слова, — старий показав на свій посох, що стояв у кутку. Чорне, покручене дерево, гладке від дотиків.

— Візьми його.

Оксана взяла посох. Він був напрочуд легким, майже теплим.

— Цей посох був зі мною довше, ніж існують деякі імперії, — хрипів старий. — Він бачив світ. Він пройшов зі мною крізь зірки. Але дерево старіє, як і люди. А серце — ні.

Він простягнув руку і натиснув на непомітний сучок посередині палиці.

Пролунало тихе шипіння. Дерево... розпалося. Верхня оболонка, стара, потріскана деревина, розкололася вздовж і впала на підлогу шматками трухлявої кори.

В руках Оксани залишилося те, що було сховано всередині.

Це була не палиця. Це була зброя. Довге, злегка вигнуте руків'я з матового, темно-сірого металу, який не відбивав світло. На ньому були вигравірувані тонкі символи, що ледь помітно пульсували блакитним. Леза не було видно.

— Натисни тут, — вказав старий.

Оксана торкнулася сенсора.

З гулом, низьким і хижим, з руків'я вирвався промінь. Це була не плазма і не лазер. Це було лезо з твердої енергії, яке тремтіло, формуючи ідеальну козацьку шаблю. Вібро-шабля. Але стародавня, створена за технологіями, які давно загубилися у віках. Метал, з якого був зроблений емітер, не належав жодній відомій корпорації.

— "Воля", — назвав зброю дід. — Вона не тупиться. Вона не ламається. Вона ріже не тільки плоть, але й силові поля. Бережи її. Не показуй без потреби. Нехай всі думають, що це просто віброшабля, допоки не прийде час вдарити. Я зробив нові піхви для неї зі старого корпусу...

Оксана вимкнула лезо.

— Дякую, вчителю.

— Мені 305 років, дівчинко, — раптом посміхнувся він, і його обличчя розгладилося, ставши майже молодим. — Я бачив, як народжуються зорі. Я бачив, як люди забувають себе. Але я радий, що ти прийшла. Тепер я знаю, що нитка не обірветься.

Він закрив очі. Його дихання стало тихим-тихим.

— Йди... — прошепотів він. — Іди з лісу. Твій шлях лежить серед зірок. Світ тісний... ми ще зустрінемось... в снах...

Останній видих. І тиша. Тільки дощ стукав по даху.

Оксана сиділа біля тіла до ранку. Вона не відчувала страху перед мерцем. Тільки вдячність. І величезну, чорну порожнечу втрати. Вона втратила дім удруге.