2, 3

ГЛАВА 2: СЛІПИЙ ЛІС

Падіння у темряву не принесло спокою. Воно принесло лише новий, гострий запах — різкий, як нашатир, що обпалює легені при першому ж вдиху. Світ навколо Оксани перетворився на в'язку, липку субстанцію страху і виснаження. Вона опритомніла не від холоду і не від болю в здертих ногах, а від звуку і запаху.

Мокрий, булькаючий звук, наче велетенський слизень повзе по слизу.

Оксана розплющила очі. Туман згустився настільки, що здавався стіною з розведеного молока. Сонце Конотопа вже сідало, фарбуючи марево в криваво-бурі тони. Вона лежала, наполовину занурена в мох, там, де її звалила втома після втечі від скрепера.

Звук наближався. Праворуч. Звідти, де коріння секвой спліталося у суцільний паркан.

Вона спробувала підвестися, але тіло було мов чуже. М'язи задерев’яніли. Але інстинкт — той самий, що змусив її стрибнути у сміттєпровід — закричав: «Рухайся, або помри!». Вона перекотилася на живіт і підняла голову.

З туману виринула... річ. Це не був звір. Це була потвора, створена радіацією та отрутою цих місць. Воно нагадувало величезну, розпухлу ящірку без шкіри, м’язи якої пульсували під тонкою, слизовою плівкою. У нього не було очей — лише широка паща, всіяна рядами голок-зубів, і вібруючі отвори-ніздрі. Істота, яку місцеві звали «блювальником».

Воно не бачило Оксани, але відчувало тепло. Його голова різко повернулася в бік Оксани. Паща розкрилася, горло роздулося, і звідти вирвався короткий, шиплячий блювок.

Оксана інстинктивно затулила обличчя руками, відкидаючись назад. Це врятувало їй очі. Але згусток зеленуватої рідини влучив у її плече і груди.

Шипіння. Запах горілого пластику і паленого м’яса.

Біль був таким, ніби їй на шкіру вилили розплавлений свинець. Кислота. Ця тварюка плювалася концентрованою органічною кислотою. Синтетична тканина комбінезону, який мав захищати від перевантажень у космосі, зашипіла, перетворюючись на чорну липку масу, що прикипала до тіла.

— А-а-а-а! — крик вирвався з неї сам собою.

Вона схопилася на ноги, ігноруючи втому. Біль став адреналіном. Треба було зняти це! Негайно! Руки тряслися, коли вона зривала з себе застібки комбінезону. Кислота вже проїдала тканину наскрізь, торкаючись ніжної, незахищеної шкіри під нею.

Скинувши верхню частину, вона залишилася в тонкій натільній майці, штанах та лахміттях, що тепер висіли обпалені на поясі. На плечі, де влучила кислота, шкіра була червоною і пішла пухирями, але, на щастя, основний удар прийняла тканина. Комбінезон димів на землі, розчиняючись на очах.

Тварюка знову загоготала, готуючись до нового блювка.

Оксана не чекала. Вона побігла.

Вона бігла так, як ніколи не бігала на своїх елітних тренуваннях. Вона бігла по коліна у воді, перестрибуючи через повалені стовбури, продираючись крізь чагарники, що роздирали їй руки. Ноги грузнули в мулі. Ліс навколо був живим організмом, що намагався її затримати, обплутати, задушити.

Оксана не чула свого дихання. Тільки стукіт пульсу у вухах. Але крізь нього пробився інший звук. Далекий гул турбін. І крик. Людський крик.

— Сканери дають тепловий слід! Сектор 4! Вона тут!

Це були не дроїди. Це були люди. Спецзагін її батька. Головорізи. Якщо вони її знайдуть, кислотний блювок здасться поцілунком.

— Взяти живою! Наказ Барона — без критичних пошкоджень! — пролунав інший голос, посилений динаміками. Вони були близько. Може, метрів за п’ятдесят.

Оксана різко змінила напрямок, пірнувши в гущавину папороті. Листя тут було гострим, як леза. Один широкий листок "Кровопивці" полоснув її по стегну. Вона відчула не біль, а дивний холод. Рослини Конотопа еволюціонували, виробляючи нейротоксини, щоб паралізувати жертву. Її нога почала німіти.

"Не зупиняйся! Не зупиняйся!"

Вона шкутильгала, спираючись на стовбури дерев. Позаду чулося тріскотіння кущів, які ламали важкі чоботи переслідувачів, і промені лазерних прицілів, що розрізали туман.

— Бачу рух! — пролунав голос зовсім поруч. — Гей, принцесо! Татко зачекався!

Постріл з шокера. Синій заряд пролетів в сантиметрі від її вуха, влучивши в кору дерева. Тріск, запах озону.

Оксана в паніці кинулася вперед, не розбираючи дороги. І це була її помилка.

Земля під ногами раптом стала м’якою, як тісто. А потім просто зникла.

Вона з криком провалилася вниз. Чорна, жирна рідота зімкнулася навколо її пояса. Драговина.

— Ні! Ні! — вона спробувала відштовхнутися руками, спертися на щось, але руки провалювалися в той самий бруд. Сморід гнилі забив дихання. Холод води стиснув груди.

Вона почала борсатися, і трясовина відповіла тим, що почала затягувати її швидше. Груди... Шия...

Вона перестала відчувати свою ногу. Нейротоксин і холод робили свою справу.

На березі з’явилися фігури. Троє чоловіків у важкій броні корпорації "Лебідь Індастріз". Чорні шоломи, тактичні візори. Один із них навів на неї прожектор.

— Є контакт, — сказав він у рацію. — Вона в лайні, Бароне. По саму шию. Сама вже не вибереться.

Оксана задерла голову, хапаючи ротом повітря. Рідкий бруд уже торкався її підборіддя.

— Витягайте, — байдуже скомандував голос у їхніх навушниках, достатньо гучно, щоб і вона почула. Голос батька. Такий спокійний.

— Чуєш, лялько? — боєць зняв з пояса граві-лебідку. — Гра скінчилася. Зараз ми тебе відмиємо, запакуємо, і завтра ти вже будеш танцювати для своїх нових господарів.

Оксана заплющила очі. Вона не хотіла повертатися. Вона краще потоне тут, у цьому смердючому болоті, ніж знову стане річчю в золотій коробці. Вона перестала боротися. Вона видихнула все повітря з легенів, дозволяючи драговині заповнити її рот. Це кінець.

Але раптом світло прожектора згасло. Не просто вимкнулося — лампочка з тріском луснула.

— Що за хрінь?.. — здивовано пробурмоів боєць. — Сенсори збилися. Енергія впала до нуля.

— Аномалія! Відходимо на... — другий боєць не встиг договорити.