1

ПРОЛОГ: Уроки в Тіні

Нова Хортиця. Сектор тренувань "Тінь".
Через 14 років після падіння Дубно-Прайм.

Вечірнє повітря на Новій Хортиці було прохолодним і пахло озоном від силових щитів, що накривали колонію. Вогнище тріщало, пожираючи сухі гілки синтетичних сосен, що повільно приживалися на цьому новому світі. Полум’я витанцьовувало свій дикий танок, кидаючи довгі, тремтячі тіні на обличчя двох людей, що сиділи поруч.

Оксані «Відьмі» вже було за сорок, але час не зістарив її — він її загартував. Її коротке чорне волосся тепер мало кілька срібних ниток, а шкіра біля очей зібралася в тонкі зморшки, схожі на тріщини на бронесклі. Вона сиділа нерухомо, як хижак у засідці, і чистила свій улюблений вібро-ніж — стару, незвичну зброю з руків'ям з чорного, мов ніч, дерева.

Навпроти неї сидів чотирнадцятирічний хлопець. Данило. Даня. У його очах, сірих і глибоких, як туман перед світанком, горів той самий вогник цікавості та непосидючості, який Оксана пам’ятала в його біологічному батькові, Радані. Але плечі хлопця були розправлені, а спина рівна — вплив його названого батька, Лева Хмари. Він був ідеальною сумішшю хаосу та дисципліни, що ще тільки шукає свою форму.

— Дядько Лев каже, що ми не літаємо в сектор Конотоп, бо там немає нічого цінного, — порушив тишу Даня, кидаючи камінчик у вогонь. — Каже, це "смітник на краю галактики", де правлять бандити.

Оксана на мить завмерла, лезо ножа застигло над точильним каменем. Вона повільно підняла погляд на хлопця.

— Твій дядько Лев — великий стратег, Даню. Він бачить світ як карту ресурсів і загроз. Якщо місце не дає металу для кораблів або їжі для людей, для нього воно порожнє.

— А ти? — хлопець подався вперед, спираючись ліктями на коліна. — Я чув, як старші пілоти шепочуться в ангарі. Вони кажуть, ти звідти. Що ти там народилася. Що ти... княжна?

Оксана хрипко, коротко розсміялася. Цей звук був схожий на каркання ворона.

— Княжна... — вона спробувала це слово на смак, і воно віддавало жовчю. — В ангарах завжди забагато язиків і замало розуму. Але так, малий. Я звідти.

— То чому ти ніколи про це не розповідала? Ти вчила мене стріляти, вчила медитації, вчила слухати тишу... але ніколи не говорила, де ти цьому навчилася. Це ж не в Академії було, правда? Характерники не живуть в Академіях.

Оксана вклала ніж у піхви. Клацання замка пролунало в тиші як постріл. Вона подивилася на вогонь, і в її очах відбилися не язики полум'я, а зелена, отруйна імла болот.

— Характерництво — це не набір фокусів, Даню. Це спосіб вижити там, де вижити неможливо, — тихо промовила вона. — Ти хочеш знати про Конотоп-Прайм? Це не просто "смітник". Це місце, де природа ненавидить тебе так само сильно, як і люди. Це світ, де ліс може з'їсти тебе живцем, якщо ти втратиш пильність хоч на секунду, а туман може звести з розуму швидше за будь-який психотропний газ.

— Розкажи, — попросив хлопець. У його голосі не було дитячої вимоги "казки на ніч". Це було прохання учня, який готовий почути гірку правду.

Оксана зітхнула. Вона знала, що цей день настане. Хлопчик ріс. Кров його батька кликала його до пригод, а розум шукав відповідей. І скоро, вона відчувала це своєю "другою шкірою", минуле, яке вона так старанно закопала в болотах своєї юності, постукає у двері.

— Добре, слухай, — вона присунула свій стілець ближче до вогню. — Але це не буде історія про героїв на блискучих зорельотах, які рятують галактику. Тут не буде бластерних дуелей під фанфари. Це історія про бруд. Про кров, яка змішується з болотяною водою. Про зраду тих, хто мав би любити тебе найбільше.

Вона простягнула руку і торкнулася свого шраму на щоці — тонкої білої лінії, що губилася біля вуха.

— Ти бачиш у мені "Відьму", командира "Нічних Птахів", жінку, яку поважає сам Отаман, — сказала вона. — Але я не народилася з вібро-ножем у руці, Даню. Колись я носила шовк і діаманти. Колись я думала, що мій світ — це високі вежі зі скла і сталі, а мій батько — король, який тримає цей світ на долоні.

Данило слухав затамувавши подих.

— Мені було трохи більше, ніж тобі зараз. Сімнадцять. І в мене було все, про що тільки може мріяти дівчина в тих диких краях. Гроші, слуги, безпека. Я жила в золотій клітці і не знала, що ключ від неї вже давно проданий.

Вона взяла з землі жменю пилу і повільно висипала його у вогонь. Іскри злетіли вгору, перетворюючись на спогади.

— Історія, яку я тобі розповім, почалася не з війни. Вона почалася з дня мого народження, який мав стати моїм святом, а став моїм вироком. Вона почалася з того моменту, коли я зрозуміла, що для мого батька я — не донька. Я — товар.

Вона повернула голову до Данила, і в її темних очах хлопець побачив холодний блиск, від якого йому стало моторошно.

— Слухай уважно, сину Отамана. Бо колись, можливо, цей урок врятує тобі життя. Ось як народжується Відьма.

Оксана прикрила очі, і темрява Нової Хортиці відступила, поступаючись місцем вічному зеленому присмерку прадавніх лісів Конотопу.

— Все почалося в кабінеті мого батька. В ніч перед моїм вісімнадцятиріччям...

ГЛАВА 1: ТОВАР

Палац «Білий Лотос» стояв не так на землі, як над нею. Це була архітектурна зухвалість, побудована на кістках, палях та антигравітаційних стабілізаторах прямо посеред Великої Драговини сектора Альфа. Він височів над вічним туманом Конотоп-Прайму, сяючи білосніжним пласталем і посиленим склом, ніби діамант, кинутий у свинарник. Всередині завжди пахнуло дорогими парфумами з квітів системи Оріон та озоном від системи очищення повітря. Ззовні світ смердів метаном, гниючим мохом і смертю.

Оксана Лебідь стояла перед дзеркалом на повний зріст у своїй спальні на вісімдесятому поверсі. Її пальці ковзали по прохолодній тканині сукні кольору «північне сяйво». Це був солар-шовк, рідкісний матеріал, що змінював відтінок залежно від освітлення — від глибокого смарагдового до ніжно-лілового.