МЕЛОДІЯ ЛОЛІТИ

І

      На верхівці величезного сірого горба сиділо дві ворони. Вони дивилися вдаль, застигнувши на сірому насипу, як дві непорушні статуетки, поставлені кимось спеціально. Інколи повз них проходили люди, чи рухалася техніка, здіймаючи за собою куряву, від чого пір’я на тільцях починало ворушитися і вібрувати. Тоді птахи незадоволено розминали свої цівки на ногах і знову всідалися на місце.

    Сонце стояло в зеніті і пекло немилосердно. Дерева, що росли осторонь, ледве спроможні були витримати ту кількість живих листків, що спромоглися вирости, а земля навколо репетувала відкритими сіро-чорними тріщинами і вже котрий місяць спрагло просила води…

    Вдалині виднілися вулиці. Маленькі хатки-прямокутники стояли рівними рядочками на невеликій відстані один від одного. Якби ворони вміли рахувати, то неодмінно б помітили навколо тридцять два рівних ряди будівель.  На вулицях було тихо. Локація сектору «Ф-45» пару годин, як прокинулась.  Всі жителі вирушили  на роботу. Ранґи-тренери із самого ранку зібрали всіх дітей в колону, провівши в Навчальний центр, де зо дня в день готовили нових робочих, а за селом вже випускав дим в безхмарне небо Синтетичний цех. Навіть спостережні пункти мармідонів-наглядачів в цей час були пустими. Андроїди заряджали свої акумулятори, адже попереду був вечір та ніч -  період, коли енергії було найбільше потрібно. І хоч навколо населеного пункту вмикалися сигнальні прожектори та подавалася напруга рівними доріжками в землю навколо будиночків, але пильність мармідони застосовували неабияку.  

     Виснажені та заморені повернуться селяни в свої житлові коробочки, не думаючи більше ні про які турботи, не звертаючи уваги на власних дітей, повернуться, щоб перебути в напівпорожніх кімнатах до ранку і знову іти на роботу…

ІІ

    Адріана нарешті добралася до поля, на якому вже працювало десятки жінок.  Яскравий одяг отруйних жовтих, оранжевих, зелених, червоних відтінків тріпотів на тілах працівниць від постійного суховію та виднівся здалеку.  Лише смули носили таке вбрання: і чоловіки , і жінки. Це була  не данина моді, адже це поняття було зовсім відсутнє в житті людей. Мода – це засіб самовиразитися, сподобатися іншим, бути оригінальним, показатити свою індивідуальність, а це все було тими явищами, які давно зникли із суспільства. Одяг лишився тільки як данина моральним правилам, як необхідність захистити себе від впливу навколишнього середовища, як засіб, що сприяє кращому перенесенню тяжких умов роботи та життя.

       Жіночий та чоловічий одяг відрізнялися: жіноче  було широким та просторим, щоб хоч якось рятуватися від пекельної спеки, перебуваючи на полі, а от чоловіки змушені були носити одяг, який щільно обтягував тіло, адже конвеєри Синтетичного цеху працювали швидко, а тому найменша помилка могла позбавити життя чоловікові , якщо б простора частина одягу потрапила у механізм.

    Адріані так хотілося похвалитися своєю радістю, але хмурі обличчя односельчан зупинили, не дозволивши вимовити ані слова. Лише видихнула тяжко і опустилася прямо на землю, простягаючи напружені від ходіння ноги. Дитинка штовхнулася знову і жінка взялася рукою за великий живіт, заморено посміхнувшись. Кілька днів не могла вловити рухів всередині себе, а тепер нарешті впевнилася, що дитя живе, а це значить, що вона нарешті стане мамою. Хотіла зараз лише одного: нарешті доносити свою дитину і народити.

• Хто ж у тебе буде, Адюша? – крикнула жінка з поля, що розправила спину і витерла, за звичкою, чоло.

    Адріана повернулася на голос.

     Терморегуляція в людських організмах була порушена вже пару століть. Потові залози, хоч досі  і збереглися, але перестали виділяти, таку необхідну у сучасному посушливому кліматі вологу. Нагріте внутрішніми процесами тіло, люди охолоджували пігулками, що знаходилися в кишені кожного, а біля мікроскопічних отворів на пересохлій шкірі, до вечора збиралися дрібні кристалики, що і являли собою відпрацьований продукт обміну речовин.  Але тисячоліттями вироблений рефлекс людини, витирати мокре чоло після тяжкої роботи, ще і досі залишився, передаючись з покоління у покоління.

• Була на скануванні? – знову спитала жінка, кинувши роботу і підійшовши ближче.
• Була, - кивнула Адріана, - вже не раз була.
• І що кажуть? Хто буде? – повторила запитання жінка.
• Сказали дівчинка.
• Коли ж тобі народжувати?
• Тиждень-півтора і  народжу, - погладила себе по животі Адріана.
• Мутації в дитини очікуються?
• Скоріше за все незначні, - кивнула Адріана, поправивши хустину на голові.
• Ясно. Головне, щоб не багато, інакше відразу туди, в Інклюзивний опорний заклад, -  показала рукою кудись вдаль жінка.
• Будемо сподіватися на краще, - посміхнулася вагітна, починаючи підніматися із землі - ну, до роботи.
• Балаболку взяла? – цокочучи інструментом по шматку цеглини, спитала жінка.
• Ще ні? Хто з ранґів сьогодні на зміні? , - спитала Адріана і наче у відповідь на її питання, з неохайної будочки, побудованої із залишків якихось матеріалів, почувся голос.
• Беремо балаболки! Хто ще не взяв балаболку?
• О, я вже і сама почула, - посміхнулася Андріана, - сьогодні ранґує тітка  Олена.