"Пропозиція під Зорями "

Це сталося через три місяці після битви на маяку. Команда якраз завершила зачистку останнього офісу «Годинникарів» у Львові. Нік наполіг на тому, щоб вони залишилися в місті ще на одну ніч — «просто видихнути».

Вечірній Львів дихав ароматом кави та дощу. Нік повів Ніку на дах однієї з найвищих ратуш, куди зазвичай не пускали відвідувачів (звісно, Даня заздалегідь «домовився» з електронними замками).

— Нік, тут холодно, — засміялася Ніка, кутаючись у його куртку, яку він накинув їй на плечі. — І навіщо ми сюди притягли Алі? Він ледве піднявся цими сходами.

Алі, проте, не виглядав втомленим. Він сидів біля краю даху, дивлячись на вогні міста, і тримав у зубах невеликий шкіряний мішечок.

— Ніко, — Нік зупинився і взяв її за обидві руки. Його зазвичай впевнений голос трохи здригнувся. — Ми шість років бігли. Ми шукали правду, шукали ворогів, шукали сенс у пороху та кодах. Я завжди думав, що мій дім — це управління. Але в ту ніч на маяку, коли я думав, що ми можемо не повернутися... я зрозумів.

Він опустився на одне коліно прямо на холодну черепицю.

— Мій дім — це не стіни. Мій дім — це ти. Де б ми не були — у засідці, у лабораторії чи на краю світу.

Ніка затамувала подих. Алі підійшов ближче і поклав мішечок Ніку в долоню.

— Ніко, ти станеш моїм головним наказом? Моєю вічною напарницею? Ти вийдеш за мене? — Нік відкрив коробочку. Всередині блиснув діамант, що нагадував чисту краплю ранкової роси.

Ніка не витримала. Вона просто впала йому в обійми, ледь не збивши з ніг.

— Так! Тисячу разів так, дурнику! Я думала, ти ніколи не спитаєш!

Алі голосно гавкнув на все місто, і в цей момент на сусідній вежі Даня увімкнув святкову ілюмінацію — над Львовом розцвіли тисячі вогників, хоча календарі не показували жодного свята.

ТЕПЕРІШНІЙ ЧАС: КІЛЬКА МІСЯЦІВ ПОТОМУ

Ніка посміхнулася, згадуючи той вечір, і поглянула на свою руку, де тепер поруч із діамантом сяяла золота обручка. Вона стояла на терасі їхнього будинку біля озера.

— Про що думаєш? — Нік підійшов ззаду і обійняв її, поклавши підборіддя їй на плече.

— Про те, що ти досі не навчився зав'язувати краватку самостійно, — пожартувала вона, розвертаючись у його обіймах. — І про те, як нам пощастило.

Нік витягнув із кишені той самий конверт від таємничого «К» з маленькою пінеткою.

— Знаєш, — сказав він, дивлячись на озеро. — Наступна частина нашого життя буде набагато складнішою за будь-яку спецоперацію.

— Але ми впораємося, — впевнено відповіла Ніка. — Бо у нас є найкраща охорона.

Вона кинула погляд на Алі, який ліниво грівся на сонці, але один його оку все одно був розплющений, стежачи за периметром.

— Офіційно: об'єкт «Щастя» під надійним захистом, — підсумував Нік.

Він підхопив її на руки і заніс у будинок, зачиняючи двері. На порозі залишилися лише старі тактичні черевики, які тепер мирно поростали пилом, поступаючись місцем домашнім капцям.

ЕПІЛОГ: ТІНЬ ТРИНАДЦЯТИ

Минуло дев'ять місяців.

Вечір у будинку біля озера був тихим. У каміні потріскували дрова, а повітря було сповнене затишку та запаху дитячої присипки. Ніка сиділа в кріслі-гойдалці, обережно тримаючи на руках невеликий згорток. Малюк нарешті заснув, і в кімнаті панувала ідилія.

Нік стояв біля вікна, дивлячись на темну гладь води. Його обличчя, колись суворе й напружене, тепер виглядало спокійним. Він підійшов до Ніки і поцілував її у скроню.

— Він копія тебе, — прошепотів Нік.

— Тільки очі твої, — посміхнулася вона. — Такі ж вперті.

Алі, який за цей час став ще соліднішим, лежав біля колиски. Він більше не ганявся за метеликами — тепер він був офіційним охоронцем нового члена сім'ї, не відходячи від нього ні на крок.

Раптом на столі завібрував старий телефон Ніка — той самий, «чистий», номер якого знали лише одиниці.

Нік нахмурився. Він взяв трубку і побачив лише один символ у повідомленні: «Ω» (Омега).

ТИХИЙ ОКЕАН. НЕВІДОМА КООРДИНАТА

В цей самий час, на іншому кінці світу, у стерильно білій залі глибоко під водою, тринадцять постатей сиділи за круглим столом. Їхні обличчя були приховані цифровими масками.

— Протокол «Годинникар» офіційно закритий, — пролунав механічний голос. — Об’єкт Нік та його команда вважають, що вони перемогли.

— Вони виконали свою роль, — відповіла інша постать. — Вони зачистили для нас поле від слабких ланок. Тепер, коли у них є те, що їм дороге... вони стануть вразливими як ніколи.

На головний екран вивели фотографію будинку біля озера, зроблену з супутника. Червоний маркер навівся прямо на вікно дитячої кімнати.

— Активувати проект «Спадкоємець». Нам не потрібні їхні життя. Нам потрібна їхня кров.

БУДИНОК БІЛЯ ОЗЕРА

Нік вимкнув телефон і сховав його в кишеню. Він нічого не сказав Ніці, щоб не псувати момент, але вона відчула, як його м'язи на мить напружилися.

— Знову? — тихо запитала вона, не підводячи очей.

Нік глянув на Алі. Пес раптом підняв голову і глухо загарчав у бік темного лісу за вікном.

— Не сьогодні, — відповів Нік, перевіряючи прихований за пояс пістолет. — Але скоро.

Він підійшов до книжкової полиці, відсунув товстий том і натиснув на приховану кнопку. Стіна ледь помітно здригнулася, відкриваючи доступ до збройового сейфа, де поруч із підгузками лежали нові, ще більш досконалі розробки Дані.

На горизонті збиралася гроза. Книга про боротьбу з «Годинникарями» була закінчена. Але історія про те, як сім'я захищає своє майбутнє від справжніх володарів світу, тільки починалася.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ.

Далі буде... у книзі «КОДЕКС КРОВІ». 🕵️‍♂️🐕💍👶🌩️