"Тихий викрадач Ніка"

Ранок був сонячним, але для Ніки він почався з дивного передчуття. Вона стояла біля фонтану в парку, вдягнена у легку літню сукню — вони домовлялися зустрітися о 10:00.

Ніка глянула на годинник: 10:20. Нік ніколи не запізнювався. Тим паче на прогулянку, яку сам же й ініціював. Вона набрала його номер.

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності...» — відповів холодний механічний голос.

Ніка нахмурилася. Вона зателефонувала на робочий пост.

— Сержанте, це Ніка. Полковник виходив на зв'язок? Може, в управлінні щось термінове?

— Ні, лікарю, — відповів черговий. — Сьогодні ж офіційний вихідний, Нік сам наказ підписав. В управлінні тільки я і Даня, який прийшов «підтягнути хвости». Ніка ніхто не бачив.

Серце Ніки пропустило удар. Вона знала: якщо Нік не бере слухавку і його немає в парку — щось не так. Вона спіймала таксі й через десять хвилин уже була біля його будинку.

Щойно вона відчинила двері під'їзду, її накрило звуковою хвилею. На весь під'їзд розривався лютий, нестримний гавкіт Алі. Це не був звичайний гавкіт на поштаря — це був крик про допомогу, змішаний з люттю. Сусіди вже почали визирати з дверей, перелякано перешіптуючись.

Ніка підбігла до квартири Ніка. Вона знала, де він тримає запасний ключ — під горщиком із сухоцвітом у ніші. Її руки тремтіли, коли вона вставляла ключ у замок. Алі за дверима просто божеволів, дряпаючи дерево кігтями.

Щойно двері відчинилися, Алі вискочив назовні, ледь не збивши Ніку з ніг. Але він не втік. Він почав кружляти навколо неї, хапаючи зубами за край сукні й тягнучи всередину квартири.

— Алі, де він? Де Нік? — прошепотіла вона, заходячи в коридор.

У квартирі все виглядало ідеально. На столі стояла недопита чашка кави, вона була ще ледь тепла. На вішалці висіла куртка Ніка, а на тумбочці лежав його гаманець. Все виглядало так, ніби він вийшов на секунду — можливо, викинути сміття або перевірити пошту.

Але біля виходу на балкон Ніка помітила дещо дивне. Невелика скляна ваза була розбита, а на підлозі валявся дивний металевий дротик — такий самий, якими користуються для транквілізаторів.

Ніка миттєво вихопила телефон і набрала Даню.

— Даню! Живо вмикай перехоплення камер біля будинку Ніка! Його викрали. Алі зачинений у квартирі, Нік зник. Тут сліди боротьби.

— Що?! — в навушнику почувся звук падіння чашки. — Секунду... Ніко, я заходжу в систему... Боже, вони стерли останні п'ятнадцять хвилин записів з усіх камер на цій вулиці! Це професіонали.

У цей момент Алі підійшов до Ніки і поклав на підлогу перед нею дещо, що він тримав у пащі. Це був шматок чорної тканини — шеврон із дивним символом: перехрещені мечі та театральна маска.

— Режисер... — видихнула Ніка. — Це не був кінець. Це була лише перерва.

Алі видав низьке, люте ричання, дивлячись на двері. Він був готовий мститися.В управлінні, де ще годину тому панувала сонна тиша вихідного дня, тепер усе кипіло від люті та адреналіну. Даня, не чекаючи нікого, ввімкнув червоний режим тривоги. Сирени не вили, але по всіх моніторах пульсував напис: [LIDER OFFLINE].

Першим до зали влетів Ден. Він був у спортивному костюмі, дихання збите — він біг від самого спортзалу. За ним забіг Серж, на ходу застібаючи тактичний ремінь.

— Де він? — коротко кинув Ден, вдаряючи кулаком по столу Дані.

— Ніка на місці, вона все розповість, — Даня навіть не відвів погляду від екранів, де зараз намагався відновити «биті» пікселі з камер під’їзду.

Двері ліфта відчинилися, і вийшла Ніка. Вона все ще була в тій легкій сукні, яка тепер здавалася абсолютно недоречною в оточенні заліза та зброї. Поруч із нею йшов Алі. Пес не бігав і не гавкав — він ішов важким, впевненим кроком, а його очі світилися небезпечним жовтим вогнем.

Команда зібралася навколо центрального голографічного столу. Ніка поклала в центр знайдений у квартирі шеврон — мечі та маску.

— Це Режисер, — голос Ніки тремтів лише першу секунду, після чого став твердим, як скеля. — Але не той, якого ми закрили. Той сидить у спецблоці, під моїм особистим наглядом у звітах. Це хтось, хто залишився в тіні. Його «права рука» або ляльковод, який стояв навіть над ним.

— Архітектор викрадав пам'ять, Режисер — тіла, — додав Даня, виводячи на екран схему зв'язків. — Але подивіться на цей код. Я знайшов прихований файл у системі театру, який ми пропустили. Там є підпис: «Тіньовий Кабінет».

Ніка обійшла стіл, зупинившись навпроти Дена.

— Вони не просто мстять. Їм потрібен Нік, бо він — єдиний, хто знає коди доступу до «Архіву Зеро». Якщо вони зламають його, вони отримають контроль над усією безпекою країни. Режисер був лише відволікаючим маневром, сценою. Тепер почалася справжня гра.

— Тобто Ніка викрали, щоб катувати за коди? — Серж стиснув руків’я ножа.

— Його не будуть катувати фізично, — Ніка похитала головою. — Вони використають напрацювання Архітектора. Вони викачають інформацію прямо з його підсвідомості. У нас обмаль часу, поки його мозок не почали «розбирати» на байти.

Алі раптом підійшов до карти міста, яку Даня вивів на стіл. Він впевнено поклав лапу на район покинутих доків — зовсім в іншому боці від театру.

— Даня, що там? — запитав Ден.

— Там стара радіовежа, — Даня швидко переключив супутник. — Там ідеальне місце для передачі великого обсягу даних. Сигнал буде йти прямо в космос, і ми його не перехопимо.

— Алі відчув запах озону на тому дротику, — Ніка погладила пса. — Він знає, куди його повезли. Він пам’ятає слід шин фургона.

Ден подивився на Ніку.

— Ти тепер наш голос, лікарю. Куди ми йдемо?

Ніка впевнено поглянула на екран.

— Ми не будемо грати за їхнім сценарієм. Даня, блокуй усі частоти в районі доків. Створи «чорну діру». Серже, Дене — повна бойова. Алі... — вона подивилася в очі псу. — Веди нас до нього.

Алі видав короткий, лютий гавкіт, який луною відбився від стін управління. Команда рушила до виходу. Цього разу вони йшли не на завдання. Вони йшли забирати свою сім'ю.