"Привиди старого театру "

В управлінні панувала незвична, робоча тиша, перебита лише гудінням техніки та тихими кроками. Після справи Архітектора кожен намагався зануритися в рутину, щоб витіснити спогади про той жах.

Даня сидів у своєму «гнізді», оточений п'ятьма моніторами. Його пальці швидко бігали по клавішах — він оновлював систему захисту управління, додаючи нові рівні шифрування. Поруч із ним стояла велика коробка пончиків, які він методично поглинав, запиваючи міцним чаєм.

Ден і Серж розташувалися біля столу зі зброєю. Ден, чий погляд нарешті став повністю ясним і зосередженим, повільно розбирав свій пістолет для чистки. Його рухи були автоматичними, професійними. Серж поруч перевіряв нову партію тактичних ліхтарів, клацаючи перемикачами — короткі спалахи білого світла час від часу розрізали напівтемряву зали.

Нік стояв біля великої тактичної дошки, аналізуючи старі звіти. Алі лежав прямо у нього в ногах, на витертому килимі. Пес періодично піднімав голову, прислухаючись до кожного звуку в коридорі, його вуха чуйно здригалися.

Ніка сиділа у своєму кабінеті. Світло настільної лампи вихоплювало стоси медичних карток на столі — вона особисто розробляла програму реабілітації для Дена. Вона якраз робила помітку в блокноті, коли в двері тихо постукали.

— До вас посилка, лікарю, — промовив черговий, заходячи всередину з невеликою коробкою, обгорнутою в дорогий чорний папір. — Кур’єр сказав, що це особисто в руки.

Ніка здивовано підняла брови.

— Від кого?

— Не знаю. На чеку немає імені, тільки номер вашого відділення.

Ніка взяла коробку. Вона була дивно важкою для свого розміру і пахла... парфумами. Але це не був сучасний аромат. Це був важкий, густий запах троянд, пудри та старої деревини.

Вона обережно розрізала папір скальпелем, який лежав на столі. Під обгорткою виявилася дерев’яна скринька, інкрустована перламутром. Коли Ніка відчинила кришку, вона мимоволі затримала подих.

Всередині, на червоному оксамиті, лежала порцелянова театральна маска. Вона була ідеально білою, але під правим оком була намальована велика чорна сльоза, яка здавалася справжньою через особливу глазур. Під маскою лежав невеликий клаптик пожовклого паперу.

Ніка взяла його двома пальцями. Текст був написаний каліграфічним почерком, чорнилом, що відливало червоним:

«Пам'ять можна повернути, але душу — ні. Ваша вистава затрималася, лікарю. Ми чекаємо на головну героїню в Старому Театрі. Перша дія починається, коли згасне останній ліхтар.

Ніка миттєво підхопилася і вийшла в загальну залу.

— Ніку, подивись на це, — її голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга, яка змусила всіх відірватися від своїх справ.

Нік швидко підійшов до неї, глянув на маску, а потім на записку. Алі підійшов слідом. Як тільки пес наблизився до маски, він раптом зупинився як укопаний. Його загривок став дибки, а з горла вирвалося низьке, попереджувальне гарчання. Він не просто відчував запах — він відчував загрозу.

— Даня, — кинув Нік, передаючи записку хакеру. — Перевір цей почерк по базі. Серже, Дене — згортайте чистку. Схоже, наш відпочинок закінчився раніше, ніж ми розраховували.

— Що за театр? — запитав Ден, уже збираючи пістолет одним рухом.

— Старий міський театр на площі, — відповів Даня, гарячково клацаючи мишкою. — Його закрили на реконструкцію десять років тому після пожежі. Кажуть, там зникла вся трупа... але це ж просто міські легенди, чи не так?

Нік подивився на маску в руках Ніки. В її порожніх очницях відбивалося червоне світло аварійної лампи.

— У нашому місті легенди мають звичку оживати в найгіршому вигляді, — сказав він, вихоплюючи куртку. — Алі, до мене! Ми йдемо в театр.

Чорний позашляховик зупинився за квартал до театру. Нік не хотів привертати увагу зайвим шумом. Будівля театру височіла над площею як велетенська кам’яна примара. Облуплені колони, забиті дошками вікна та іржаве риштування створювали враження, що театр сам намагається сховатися від світу.

Нік вистрибнув з машини, перевіряючи зв'язок. Алі був поруч — він поводився неспокійно, постійно крутив головою, намагаючись вловити джерело дивного звуку, який чув лише він.

— Даня, що на тепловізорах? — прошепотів Нік у рацію.

— Тут якась аномалія, полковнику, — голос Дані з фургона був переривчастим. — Будівля занадто велика, а всередині... наче все затягнуто фольгою. Сигнал відбивається. Я бачу лише одну теплову точку в районі сцени, але вона то з’являється, то зникає. Будьте обережні, Архітектор порівняно з цим «Режисером» був просто дитиною з конструктором.

Ден і Серж підійшли до центральних дверей. Серж приклав вухо до дерева.

— Тихо. Занадто тихо.

Він обережно натиснув на ручку. Важкі двері відчинилися з довгим, болісним скрипом, який, здавалося, прокотився по всіх поверхах.

Команда зайшла у фойє. Під променями їхніх тактичних ліхтарів затанцювали мільйони порошинок. Скрізь лежав товстий шар пилу, але на підлозі були чіткі сліди... босих ніг.

— Ніку, дивись, — Ніка вказала на дзеркало в золоченій рамі.

На склі червоною помадою було написано: «Глядачі мають зайняти свої місця».

Алі раптом завмер. Його вуха притиснулися, а хвіст напружився. Він почув щось у вентиляційній шахті над головою. Короткий механічний звук — клік.

— Всі назад! — гаркнув Нік.

Зі стелі почав опускатися густий білий дим. Це не був газ Амнезіс, це було щось інше. Дим пахнув тими самими важкими трояндами. Алі почав чхати — цей запах був настільки концентрованим, що повністю забив його чутливий ніс.

— Він вимикає наш головний радар! — крикнув Ден, натягуючи респіратор. — Алі нічого не відчуває!

Вони прорвалися крізь завісу диму в глядацьку залу. Величезний простір, сотні порожніх крісел, оббитих червоним оксамитом. І раптом... на сцені спалахнуло одне єдине прожекторне світло.

У центрі променя на стільці сидів чоловік у костюмі скрипаля. Його руки були прив’язані до смичка та скрипки тонкими прозорими нитками, що йшли кудись під стелю, у темряву колосників.