"Діти "

Вечір у квартирі полковника обіцяв бути першим спокійним за довгий час. У кімнаті панувала м’яка напівтемрява, яку розсіювало лише світло відкритого ноутбука на столі. Нік сидів у кріслі, витягнувши втомлені ноги. На ньому була звичайна сіра футболка, а поруч на підлозі розлігся Алі. Пес мирно сопів, час від часу смикаючи лапою уві сні — мабуть, йому снилася гонитва.

Нік тримав у руці склянку з водою, спостерігаючи за тим, як місто за вікном повільно занурюється в ніч. Жодних рацій, жодних наказів. Тільки тиша.

Раптом тишу розірвав різкий, пронизливий сигнал. Це був не звичайний дзвінок. Це був «червоний код» безпеки, встановлений лише для екстрених випадків.

Нік миттєво підхопився, ледь не перекинувши склянку. Алі підскочив одночасно з господарем, ставши в бойову стійку. На екрані телефону висвітилося ім’я: Даня.

— Ніку, ти бачиш це?! — голос Дані в слухавці був на межі істерики, але пальці, судячи з фонового звуку, гарячково лупили по клавішах. — Сигнал тривоги з центрального дитячого сектору! Хтось зламав систему моніторингу периметра.

— Доповідай чітко, Даню, — відрізав Нік, уже натягуючи кобуру поверх футболки.

— Це масове викрадення, полковнику... — голос Дані здригнувся. — Камери зафіксували три фургони без номерів. Вони діяли блискавично. Зняли дітей прямо з ігрових майданчиків та біля секцій. У нас мінімум десять зниклих за останні пів години. І це тільки в одному районі!

Нік відчув, як усередині все похололо.

— Куди вони прямують?

— Я відстежив їх до промзони, але там сигнал глухне. І ось головне... — Даня замовк на секунду. — Мені надійшло сповіщення про спробу проникнення в нашу внутрішню мережу «Гнізда». Хтось намагається відкрити шлюзи безпеки зсередини, щоб заблокувати нас у відділку, поки вони вивозять дітей з міста. Це «Ляльковод», Ніку. Він грає ва-банк.

— Збирай усіх. Ніку — в першу чергу, нам знадобиться медична допомога для дітей. Дене, Серже — повна екіпіровка. Зустрічаємось біля в’їзду в сектор С через п’ять хвилин!

Нік вибіг з квартири, Алі летів сходами поруч, відчуваючи лють господаря. Через кілька хвилин чорний позашляховик уже летів нічними вулицями. Поруч, на пасажирському сидінні, Ніка гарячково перевіряла вміст реанімаційного набору. Її обличчя було блідим у світлі ліхтарів, що миготіли за склом.

— Він перейшов межу, — прошепотіла вона, стискаючи лямку медичної сумки. — Діти... це єдине, що не можна чіпати.

— Він хоче зламати нас морально, — кинув Нік, різко крутячи кермо. — Хоче, щоб ми обирали між безпекою міста і життям заручників. Але він не врахував одного.

Нік глянув у дзеркало заднього виду на Алі. Очі пса світилися в темряві холодним вогнем.

— Сьогодні ми не будемо брати полонених, — додав полковник, і звук двигуна перекрив його слова, коли машина влетіла в покинуту зону складів.

Попереду, у променях фар, показалися іржаві ворота. Даня вже чекав там у своєму фургоні, обкладений екранами.

— Ніку, вони всередині! — крикнув він, вказуючи на ангар №4. — Я бачу теплові сигнатури. Багато маленьких сигнатур... і кілька озброєних дорослих.

Нік вискочив з машини, перевіряючи затвор пістолета. Ден і Серж уже виходили з тіні, тримаючи на поготові автомати.

— Алі, шукай вхід! — скомандував Нік.

Пес низько пригнувся до землі, принюхуючись до запаху паленої гуми та страху, що витав у повітрі. Гра почалася, і цього разу вона була на виживання.

Нік стояв біля розчинених дверей ангара, втиснувшись спиною в холодний, вкритий іржею метал. Дощ барабанив по даху складу, створюючи монотонний шум, який допомагав приховати звуки їхніх кроків. Він обережно визирнув за кут. Всередині було темно, лише в глибині приміщення блимало тьмяне жовте світло від переносної лампи.

Повітря пахло сирістю, старою гумою та чимось солодкувато-хімічним.

— Даня, — ледь чутно прошепотів Нік у мікрофон, прикріплений до коміра. — Дай мені очі.

— Секунду, полковнику, — голос Дані в навушнику звучав з металевим відлунням. — Підключаюся до внутрішнього дрона. Бачу їх. Ангар №4 розділений на два сектори. У дальньому кутку... Боже, Ніку, вони там. Діти. Сидять на дерев’яних піддонах. Руки зв’язані пластиковими хомутами. Біля них двоє озброєних. Ще троє патрулюють периметр ближче до виходу.

Ніка, що стояла за спиною Ніка, міцно стиснула ручку своєї медичної сумки. Вона бачила через щілину у дверях силует маленької дівчинки в рожевій куртці, яка тихо схлипувала, притискаючись до хлопчика старшого віку. Серце Ніки калатало так сильно, що, здавалося, його чути на весь склад.

— Ден, Серж, — скомандував Нік, подаючи сигнал рукою. — Обходите з лівого флангу. Ви знімаєте патрульних. Алі...

Пес завмер біля ноги господаря. Його м'язи під шкірою перекочувалися, як жива сталь. Він не зводив очей з темряви ангара, ніздрі його тремтіли. Нік відчув, як від собаки виходить хвиля чистої, зосередженої люті.

— Алі, — Нік опустився на одне коліно і подивився псу прямо в очі. — Твоя мета — ті, що біля дітей. Жодних звуків до команди. Вперед.

Алі вислизнув у темряву, наче тінь. Він не біг, він плив між ящиками, жоден камінець не хруснув під його лапами. Нік бачив лише, як час від часу в темряві проблискували розумні очі пса.

Раптом у глибині ангара пролунав важкий звук кроків по металевих сходах. На містку під стелею з’явився силует. Це був «Ляльковод». Він тримав у руках планшет, світло від якого відбивалося в його окулярах, роблячи його схожим на привида.

— Полковнику, я знаю, що ти тут, — пролунав спотворений голос через динаміки складу. — Ти завжди був передбачуваним. Ти прийшов рятувати «майбутнє», але забув про «теперішнє». Даня, як твої сервери? Ще тримаються?

— Ніку! — закричав Даня в рацію. — Він почав стирати дані! Якщо я зараз не переключуся на захист архіву, він видалить усі докази проти синдикату. Але тоді я втрачу візуальний контроль над ангаром!

— Рятуй дані, Даню! — гаркнув Нік. — Ми працюємо наосліп.