Код тривоги та відлуння минулого"

Ранок у відділку був важким і липким від туману, що просочувався крізь старі віконні рами. Полковник Нік спав прямо за робочим столом, поклавши голову на схрещені руки. Поруч мирно сопів Алі, час від часу ворушачи вухами уві сні. Тишу розірвав не просто дзвінок, а серія коротких, агресивних сигналів на спецзв’язку.

Нік розплющив очі й одразу схопив телефон. На екрані миготіло: «ДАНЯ ».

— Ніку, прокидайся, у нас діра в системі! — голос Дані звучав швидко, наче кулеметна черга. — Я моніторив мережу дитячого оздоровчого центру «Лісова казка». Десять хвилин тому там стався повний блекаут камер. Але це не технічний збій. Хтось надіслав пакет даних, який просто «осліпив» охорону. Двоє дітей зникли з третього корпусу. Я вже вичислив, що сигнал йшов через проксі-сервери, але почерк... Ніку, це професіонали.

— Даня, кидай координати на планшет Дена. Нехай він уже виїжджає на місце як опер, а ти тримай периметр цифровим щитом. Я буду у вас за хвилину.

У своєму кабінеті, заваленому системними блоками та дротами, що нагадували змій, Даня не просто працював — він боровся. Поки він допомагав Ніку, на його приватному моніторі розгорталася інша драма. Хтось намагався зламати його власну систему.

— О ні, друже, ти не на того напав, — процідив Даня крізь зуби.

Його пальці танцювали на клавіатурі, вибиваючи складний ритм. На екрані з’являлися каскади коду: сині, зелені, червоні. Ворожий хакер намагався пробити його фаєрвол, використовуючи «метод грубої сили». Даня бачив, як цифрові стіни його фортеці здригаються від ударів. Це було особисте. Він не міг допустити, щоб хтось проник у «святиню» мозку команди.

Він створив «дзеркальний коридор» — кожну атаку хакера система тепер відбивала назад на самого агресора. Даня бачив, як навантаження на сервер ворога зростає. Це була гра на випередження. Один хибний рух — і всі архіви відділку опиняться в руках злочинців.

Дорогою до штабу Нік заскочив у лабораторію. Там було стерильно й тихо, лише гудів центрифужний апарат. Ніка стояла спиною до нього, розглядаючи якийсь препарат під мікроскопом. Її білий халат був ідеально чистим, але плечі здавалися втомленими.

— Ніко, мені потрібні результати по Молоту, зараз же, — сказав Нік, зупиняючись у дверях.

Вона повільно випрямилася, але не обернулася.

— Вони на столі, Ніку. Але ти чув, що сказав Даня? Зникли діти. Ти знову збираєшся кинутися в епіцентр, не думаючи про нас?

Нік зробив крок до неї, і скрип його шкіряної куртки здався занадто гучним у цій тиші.

— Я хочу все повернути назад, Ніко. Кожен день я думаю про те, як ми могли б жити зараз, якби не той постріл 5 років тому. Я хочу повернути той спокій, який був у твоїх очах. Але зараз я маю знайти тих дітей. Це мій обов'язок.

— Твій обов'язок завжди стоїть між нами, — тихо відповіла вона, нарешті повернувшись. Її очі були повні сліз, які вона вперто не пускала назовні. — Повернися живим, полковнику. Це єдине, що ти справді можеш виправити.

Коли Нік зайшов до штабу, там уже був Ден, який перевіряв спорядження та зброю, готовий до виїзду. Даня вивів на великий екран фотографії зниклих хлопчиків.

Але всю увагу прикував до себе Серж. Він стояв посеред кімнати в новому костюмі кольору «королівський кобальт». Його сорочка сяяла білизною, а запонки виблискували в променях ранкового сонця.

Даня, попри напругу від хакерської атаки, раптом голосно засміявся, відкинувшись на спинку крісла.

— Серже! Ну ти даєш! Ми тут на межі цифрового апокаліпсису, Ден уже збирається штурмувати табір, а ти виглядаєш так, ніби зійшов з обкладинки журналу для мільйонерів! Я як згадаю, як ти вперше до нас прийшов... це було повне дежавю!

Серж театрально зітхнув, витягнув шовкову хустинку і почав протирати свій і без того чистий стіл.

— Данило, стиль — це не те, що можна відкласти на потім. Це те, що відрізняє нас від дикунів. А щодо мого першого дня... що ж, це був урок гарного смаку для цього закладу.

Це було сім років тому, коли відділок нагадував похмуру комору. На стінах висіли старі календарі за 90-ті роки, підлога була вкрита шаром вічного пилу, а кабінети пахли пересмаженою кавою та старим папером.

Нік, молодий капітан, сидів за столом і намагався розкусити справу про викрадення антикварної вази. Він був злий, неголений і вдягнений у розтягнутий светр.

Раптом двері відчинилися, і в приміщення буквально «влилося» світло. На порозі стояв Серж.

Його костюм був такий білий, що очам було боляче. Він тримав у руках порцелянову чашку з кавою, яку приніс із собою, та шкіряну папку з гербом.

— Господи, — промовив Серж, оглядаючи приміщення з таким виразом обличчя, ніби він опинився на сміттєзвалищі. — Я знав, що поліція — це суворо, але не знав, що це настільки... антисанітарно. Мене звати Серж, я ваш новий консультант. І перше, що ми зробимо — це спалимо ваш светр, капітане Нік.

Нік тоді повільно підвівся, поклав руку на кобуру і сказав:

— Слухай, красунчику, якщо ти зараз не зникнеш, я посаджу тебе в камеру за порушення спокою моїх очей.

— О, агресія, — Серж навіть не здригнувся. — Типова реакція на невідоме. До речі, ваша ваза не викрадена. Її розбила прибиральниця і сховала уламки в горщик з кактусом у кабінеті шефа. Подивіться на землю на килимі. Замість того, щоб гарчати на мене, краще купіть собі нормальну каву.

Того дня Нік зрозумів: цей чоловік у білому костюмі — або найбільша удача відділку, або його особисте прокляття.

— І я досі правий! — вигукнув Серж у теперішньому часі, поправляючи краватку. — А тепер, поки ви милуєтеся моїм костюмом, Даня, виведи мені теплову карту табору. Викрадачі не пішли лісом, вони чекали на човен. Я відчуваю запах дорогого пального навіть через твої пікселі.

Локація: Оздоровчий центр «Лісова казка», Корпус №3

Час: 07:15 ранку

Чорний позашляховик полковника Ніка загальмував біля воріт табору так різко, що гравій полетів у різні боки, б’ючи по металу кузова. Нік вискочив із машини, на ходу застібаючи кобуру. За ним вистрибнув Алі, який одразу низько опустив голову, ловлячи приземні потоки повітря.