Глава 2. Небесний замок та перший протокол

Карета здригається востаннє й зупиняється. За вікном, затягнутим тонкою шовковою фіранкою, шумить тисячоголосий натовп, але я чую лише шалений, загнаний стукіт власного серця.

Глибоко вдихаю, намагаючись розправити легені, але кістки жорсткого корсета безжально впиваються в ребра. Цей проклятий рожевий шовк, рюші, що лоскочуть шию, і мереживні рукавички, які ховають мозолі від рукояті клинка — усе це здається мені витонченим знаряддям тортур. Барон Вандербург постарався на славу, перетворюючи мене, елітного бойового мага, на розніжену, безпорадну леді Ітелію.

«Пам’ятай, хто ти, — наказую сама собі, торкаючись пальцями губ, щоб перевірити, чи не змазалася помада. — Ти пуста лялька з мінімальним резервом. Ти боїшся власної тіні. Ти приїхала сюди, щоб безглуздо усміхатися королю».

Лакей відчиняє дверцята, і я змушена вийти. Коли підводжу голову, подих перехоплює.

Небесний Замок виправдовує свою назву. Велична цитадель із білого каменю буквально висить у повітрі, утримувана прадавніми магічними ланцюгами над глибокою прірвою. Навколо веж клубляться золотаві хмари, а від сили, яка пронизувала кожну цеглину цього місця, у повітрі стоїть ледве чутний гул. Для звичайної людини це просто красиве видовище. Для мене, для відьми, яка відчуває потоки сили шкірою, замок здається величезним хижаком, готовим проковтнути будь-якого чужака.

Навколо мене вже щебечуть інші учасниці відбору — зграйка яскравих метеликів у дорогих сукнях. Ми повільно рухаємося до головних воріт, де Королівська безпека розгорнула пропускний пункт.

Очолюють перевірку офіцери у важких темно-синіх мундирах. На чолі конвою стоїть кремезний чоловік із суворим обличчям. У його руках я помічаю «Око Істини» — великий кристалічний артефакт у срібній оправі.

— Леді Алісія фон Бріг, — гучно оголошує офіцер.

Дівчина попереду мене підходить, протягуючи тонке зап'ястя. Офіцер підносить кристал. Артефакт спалахує м’яким, ніжним блакитним світлом. Безпечний, побутовий резерв. Чисті наміри.

— Проходьте, леді. Наступна.

Роблю крок уперед. Спідниця миттєво заплутується в ногах, і я ледь стримую глухе, зовсім не леді-подібне прокляття, вчасно замінивши його на тихий, переляканий подих. Опускаю очі, вдаючи сором’язливість, хоча з-під вій гарячково сканую охорону.

Починаю затискати свій магічний контур. Навчання в таємній академії навчило мене «ховати» силу, скручувати потужний стихійний резерв у крихітну, ледь помітну цятку. Я затамовую подих. Молюся усім богам, щоб спрацювало.

— Леді Ітелія Вандербург, — вимовляє офіцер, підносячи «Око Істини» до моєї руки.

Але стається те, чого я не могла передбачити. Древній замок, відчувши присутність моєї небезпечно високої сили, сам активує захисний імпульс через сканер. Артефакт замість того, щоб просто зчитати ауру, різко впивається магічними щупальцями в моє зап'ястя, намагаючись пробити захист.

Моя бойова магія, загартована роками тренувань на виживання, не підкоряється наказу волі. Вона сприймає це як напад. Як смертельну загрозу, яку треба знищити.

Контур розривається всередині мене з тріском.

Бабах!

Повітря навколо вибухає гострим, сухим озоновим теплом. Кристал в руках офіцера миттєво темніє, а потім розлітається на друзки з гучним дзвоном. З його тріщин виривається не ніжний блакитний шлейф, а густий, багряно-золотий вогонь. Цей колір я не сплутаю ні з чим — це колір чистих бойових заклять. Колір моєї стихії. Колір руйнування.

Офіцер скрикує, випускаючи уламки, які обпалюють йому долоню. Гвардійці миттєво хапаються за рукояті мечів, залізо жалібно брязкає в раптовій тиші. Дівчата навколо верещать, розбігаючись у сторони.

Я дію за частку секунди, випереджаючи власну паніку. Розум кричить: Тобі кінець! Тебе розкрили! Але бігти через міст над прірвою — це самогубство.

Миттєво падаю на коні прямо на холодний камінь. Моя рожева шовкова спідниця брудним віялом розлітається навколо. Ховаю обличчя в долонях і починаю ридати — голосно, істерично, захлинаючись сльозами, як справжня дурепа.

— Ой, мамочки! Воно мене вдарило! — кричу я, тремтячи всім тілом, щоб приховати бойову стійку. — Мені казали... мені казали, що у мене занадто слабке серце і чутлива аура! Батько казав, що ваші машини прокляті! Навіщо ви піднесли до мене цю штуку?! Моя рука! Мені боляче!

Офіцери застигають. Старший, тримаючись за обпалену руку, підходить ближче, дивлячись на уламки кристала, які все ще догорають багряними іскрами на камені.

— Що за бісівщина... — чую я його похмурий буркіт. — Капітане, кристал був бракований?

— Схоже на те, — відповідає інший, оглядаючи мене. — Дівчина ледь дихає від страху. Її слабкий резерв просто здетонував у відповідь на внутрішній дефект артефакту. Таке буває. Подивіться на неї — вона ж непритомна зараз упаде.

— Підніміть леді, — роздратовано наказує старший. — Пропустіть її. Немає часу возитися з істериками Вандербургів.

Мене підхоплюють під лікті служниці й поспіхом ведуть всередину замку. Я продовжую схлипувати, ховаючи обличчя, але за завісою своїх розпущених локонів мої очі стають холодними як лід. Пронесло. Я вижила.

Але раптом по спині пробігає відчутний, майже болісний мороз.

Магічний шлейф замку навколо мене здригається. Я фізично відчуваю, як чийсь погляд — важкий, гострий, як лезо клинка — буквально пришиває мене до місця. Цей тиск настільки сильний, що моя бойова магія під шкірою знову стає дибки. Це не король Едвард. Це хтось набагато небезпечніший.

Підводжу заплакані очі й на секунду заглядаю вгору.

Там, на високій відкритій терасі другого поверху, прихований глибокою тінню колонади, стоїть чоловік. Його чорний камзол зі срібним гаптуванням здається частиною самого присмерку. Капітан Королівської безпеки. Тіньовий принц Крістіан.

Він дивиться прямо на мене. І на його губах немає ні краплі співчуття чи здивування. Там грає ледь помітна, хижа, смертоносна посмішка. Його тіні, що зазвичай мають спати при світлі дня, клубочаться навколо його ніг, витягуючись у мій бік, наче пси, що відчули запах крові.