Глава 1. Ціна чужого імені

Стіни кабінету барона Маркуса Вандербурга тиснуть на мене своєю помпезною розкішшю, наче стіни склепу. Важкі оксамитові портьєри кольору вишні, кричуща позолота на кожній завитці меблів і цей нудотний, задушливий запах дорогого тютюну. Мене нудить від нього, легені буквально випікає, але я стою непорушно. Зціплюю зуби так, що аж щелепу зводить, і не дозволяю собі навіть здригнутися.

Я не покажу йому слабкості. Тільки не цьому чудовиську.

— Ти все зрозуміла, Амеліє? — голос барона звучить сухо, з ледь помітним, тріскучим задоволенням, наче шурхіт старого пергаменту.

Він навіть не дивиться на мене. О, ні, він насолоджується моментом. Його товсті, доглянуті пальці повільно перебирають папірці з печатками — боргові розписки мого батька.

Мій погляд прикутий до цих клятих аркушів. Це наш смертний вирок. Наша свобода, наш дім, саме життя моїх батьків зараз зважується на терезах примхи цієї ситої істоти. Горло стискає спазм безпорадності, гарячий, липкий страх підкочує до грудей, але я змушую себе заговорити. Голос має бути льодом, а не тремтінням.

— Ви хочете, щоб я поїхала до Небесного Замку замість вашої дочки, — кожне слово дається з боєм. — Під іменем леді Ітелії Вандербург.

— Саме так, — барон нарешті піднімає голову, і його маленькі, жадібні очі впиваються в моє обличчя. — Моя люба Ітелія надто ніжна, надто витончена для тих жахів, які цього року влаштовує королівська безпека під виглядом «випробувань». До того ж, у неї слабкий магічний резерв. Вона зламається першого ж дня, зганьбить моє ім'я. А от ти… — він повільно, оцінювально сканує мою фігуру, затримуючи погляд на моїх напружених, занадто прямих плечах. — Ти сильна. Твій батько виховав з тебе бойового мага, хоч і намагався це приховати від усього світу. Ти витривала, Амеліє. І ти зробиш те, що потрібно мені, якщо хочеш, щоб ці розписки перетворилися на попіл.

Повітря в кабінеті стає таким густим, що його важко проштовхнути в легені. Серце калатає у вухах, мов шалений сполох.

— Виграти відбір для вашої дочки? — я роблю крок уперед, пальці самі собою стискаються в кулаки, нігті впиваються в долоні до болю, протвережуючи. — Король Едвард шукає дружину, а не…

— Король Едвард мене не цікавить! — грубо реве барон, з силою гупаючи долонею по столу так, що кришталева чорнильниця жалібно дзвонить. — Мені плювати на його корону і на його весілля! Твоє завдання — не вийти заміж, дівчисько. Твоє завдання — проникнути в закрите крило Небесного Замку.

Він важко підводиться, підходить до величезного вікна. За склом, у густих вечірніх сутінках, далеко вгорі, над хмарами, ледь помітно пульсує дике смарагдове сяйво. Магічне серце королівства. Там ширяє цитадель. Місце, де вирішуються долі, і місце, де моя доля може закінчитися на пласі.

— У Скарбниці Замку зберігається «Серце Рози», — тихіше, майже інтимно каже Вандербург, і в його очах спалахує той самий фанатичний, страшний блиск, який буває лише у божевільних. — Стародавній артефакт першостихій. Ти викрадеш його для мене, Амеліє. Статус нареченої на відборі відкриє тобі всі двері палацу. Роби що хочеш: вдавай дурепу, плети інтриги, кліпай віями, але знайди спосіб обійти захист Скарбниці й забрати камінь.

У мене всередині все обривається і летить у глуху, темну прірву. Паніка на мить затоплює розум, дихання перехоплює.

— Це державна зрада, — мій голос зривається на хрипкий шепіт. — Якщо мене впіймає Королівська безпека… якщо мене впіймає Крістіан…

При згадці цього імені шкіра покривається сиротами. Крістіан. Тіньовий принц. Молодший брат короля, який керує безпекою країни за допомогою страху, заліза та бездоганної інтуїції. Людина без жалю, яка бачить будь-яку брехню ще до того, як вона буде вимовлена. Спійматися йому — це не просто смерть. Це кінець усього. Катування, від яких божеволіють, і безіменна могила під підлогою в'язниці.

— Тоді постарайся не спійматися, — абсолютно байдуже знизує плечима барон, повертаючись до свого крісла. У його погляді немає ні краплі жалю. Для нього я просто інструмент. Річ, яку можна викинути, коли вона відпрацює. — У тебе немає вибору, дорогенька. Або ти повертаєшся з артефактом, і твоя родина отримує свободу та чисті документи, або твій старий батько завтра ж гниє в найкривавішій борговій тюрмі, а твою хвору матір викидають на вулицю, як собаку. На роздуми — одна хвилина. Шовкові сукні моєї Ітелії вже в кареті.

Я дивлюся на стопку паперів. Потім — на власні долоні. Руки, які батько вчив тримати зброю, руки, якими я вмію розгортати нищівні бойові закляття, плести щити й захищати. А тепер мені доведеться затягнути ці руки в мереживні рукавички, одягнути безглузді рожеві рюші й посміхатися чоловікам, поки всередині все випалено дотла від люті й страху.

Вдавати Ітелію. Грати роль примхливої ляльки під носом у Тіньового принца. Вкрасти магічне серце світу.

— Я згодна, — випльовую це слово, відчуваючи, як залізні лещата пастки остаточно зачиняються на моїй шиї, перекриваючи кисень.

— Прекрасно, — Вандербург розпливається в огидній, ситій посмішці, схожій на оскал ситого хижака. — Ласкаво просимо на королівський відбір, «леді Ітеліє». Постарайся вижити, мені все ж потрібен мій артефакт.