Брат мій - ворог мій!

   Запеклі були бої влітку 1916-го. Вони відбувалися поблизу багатьох сіл і міст Галичини, Волині, Польщі, Прибалтики. Навколишня земля рясно перелопачена окопами. Не всі повернуться з цієї війни.

   Українці багатостраждальний народ, котрий у Першу світову війну, яку тоді вже називали Великою, воювали по обидва боки фронту. І це – ще одна трагічна, майже не досліджена сторінка історії нашого народу.

   Брат проти брата. Стільки братньої крові українці не проливали ще ніколи. Кров, бруд, хвороби, холод, спека. Саме ці фактори переслідували простих солдатів та офіцерів обох армій.

   Петро Савчук, на момент початку він вже десять років служив у війську. Був розвідником в піхотному полку.

    І як це не дивно звучить. Він любив армію.

  Здавалось, війна це однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть. Від епідемій тифу і мародерства, до лихоманки бандитизму та згвалтувань, потоків – в прямому, не переносному значенні – крові та страждань людей.

   Але з іншого боку – це доблесть її учасників. Перемоги - це їхня слава і розкіш, до якої вони йдуть по стежці, прокладеній потом і кров’ю.

   Тому Петро, коли почув про початок нової війни проти дойчів, радів наче дитина.

   Ось вона, Слава!

   Ось він, Достаток!

   Але шов вже третій рік війни. Третє літо. І всі його сподівання не виправдалися. Крім одного пункту. Втрат!

   В перший же рік він втратив половину своєї роти. Людей, котрих він знав роками хникли в один момент, наче їх ніколи і не було. Згодом його почали полишати і близькі друзі: Карп, Микола, Олег, Федір, Олесь...

   Тепер в його з’єднані залишився лише він один з першого складу роти. Інші ж або ж з інших рот, або новобранці жовторотики. Навіть з офіцерів залишилось лише двое. Капітан Григор’єв, та прапорщик Кінмар. Хоч і німець, але «своя» людина, лише з Курляндії.

   - Петр! Пойди разговори вашего языка, что сегодня ночью добыли. А то молчит собака Галицийская. - сплюнул він, - Да побыстрее. Скоро мне рапорт подавать, а что я господину полковнику скажу? А?!

   - Буде виконано, Ваше Благородіє! - тут же підібрався Петро.

   - Иди виполнять!

   - Есть! - і тут же пішов до хліву, де тримали молодого стрільця.

   Чумазий, схудлий, молодий хлопець, який добре якщо другий десяток розміняв, зараз сидів, зв’язаний по рукам і ногам в хліву. Фельдфебель Савчук сидів на ящику навпроти.

   Дві різних людини. Два різних покоління. Дві різних країни і монархи. Але все ж таки два однакових українця.

   - Ну хлопче. Навіщо вперся рогами? Тобі що робити нічого? Га? Скажи ти вже пану офіцеру, чи мені про те де у вас там стоїть ті бісові машини.

   - Це танки брате мій! - з посмішкою поправив його хлопець, сплюнувши трохи крові.

   Побої були сильними, але все же не такими сильними, щоб він не міг говорити і бути в без свідомості.

   - Добряче ж тебе привітали Герасимові кулаки, - скривився фельдфебель.

   - Розізлив я його пане...

   - Петром Сидоровичем клич, юначе, мене, - хрипло доповнив його Савчук.

  - ... Петро Сидоровичу. Просто сказав, що ви лише пси царя Московського. Кляті москалі лише руйнують та вбивають. Під гнітом Миколи та його сатрапів гниють у ямах, і не від куль чи хвороб. А від голоду та холоду. В Європі такого не має. Там живуть благородні, чесні та освідченні люди...

  - Досить-досить юначе. Наслухався я цих промов ще в п’ятому році. Революціонери! Вигадали слово, а тепер з ними мучся, вірніше з тима он довбнями, що ними звуться. Я бачив на що ваша просвіта та революціонери схожі. Я тоді тільки служити почав. Зайшли ми з товаришами в село одне. Наказ поступив, розігнати ту банду, що там народ підбурює проти царя йти. Ми прийшли, а там...

   Сльози на очах фельдфебеля проступили. Він дістав з карману тютюн і шматок паперу, та став крутити самокрутку.

   - ... а там… тварюки побували. Зграя диких псів, якщо не бісів. Половина жител спалено. Церква спалена! Половину жителів повбивали. Інші втекли. Але деяким не пощастило. Деякі не втекли. І ось ці «боротелі за свободу», таке робили, що навіть в святому писані не писано було. Дівчат молодих ґвалтували, палили живцем, розстрілювали дідів та бабів, бо відмовлялись відхрещуватись від Бога в угоду їх соціалізму! І багато, що вони робили.

   - І що ви зробили? - спокійно запитав хлопець.

   - Кого розстріляли, а кого голими руками задушили. Серед наших солдатиків були тутешні мешканці. А серед замордованих їх родичі були. Лише двох пощадили. Для суду. Так вони таку нісенітницю говорили. Їх запитали, мол навіщо ви скоїли гріх такий? А вони: «Во имя революции, во имя социализма! Всє классовиє враги должни бить убіти і изгнанниє. Долой Бога! Долой Самодержавіє!»