ІІІ Повний місяць

Минуло кілька днів.

Життя в університеті поступово поверталося до звичного ритму. Про конфлікт між Марою та Анною згадували дедалі рідше, хоча повністю про нього ще не забули.

Лейс і Рей зайшли до аудиторії, юнак  сів на своє місце.

За кілька хвилин двері відчинилися.

До класу зайшла Мара.

Усі погляди одразу звернулися до неї.

— Мара?..

— Знову прийшла?

— Дивно…

Дівчина нерозуміюче озирнулася.

— Щось сталося?

Студенти переглянулися.

Один із них невпевнено промовив:

— Ти… не пам’ятаєш, що було кілька днів тому?

— А що мало бути? — щиро здивувалася Мара.

— Ну… історія з Анною.

Мара насупила брови.

— Яка історія?

У аудиторії запанувала тиша.

— Стривай… ти жартуєш? Це ж ти тоді була тут.

Мара повільно похитала головою.

— Ні.

Вона зробила коротку паузу.

— Я вперше за місяць прийшла до університету. Увесь цей час я хворіла вдома.

Запала мертва тиша.

Лейс відчув, як у нього похололи руки.

Він мовчки згадав той день.

Мара.

Анна.

Сльози.

Звинувачення.

Тінь.

Тіньовий Скорпіон.

Усе це не могло бути випадковістю.

«Тоді… хто був перед нами?»

Ця думка вдарила його сильніше, ніж будь-який страх.

Якщо це була не справжня Мара, то хтось зміг бездоганно скопіювати її зовнішність, голос і поведінку.

І саме тоді Лейс уперше по-справжньому зрозумів: усе, що сталося з Анною, було не імпровізацією.

Це був ретельно підготовлений план.

Анна повільно підійшла до Мари.

— Ти зараз справді кажеш правду?.. Чи знову брешеш, як тоді?

Мара здивовано подивилася на неї.

— Анно... я взагалі не розумію, про що ти говориш.

Вона відкрила рюкзак, дістала складений аркуш і простягнула його.

— Ось довідка. Лікар виписав мене тільки сьогодні. Майже місяць я хворіла й жодного разу не була в університеті.

Анна мовчки подивилася на довідку.

Уся аудиторія завмерла.

Ніхто вже не знав, кому вірити.

Лейс мовчав.

У голові одна за одною почали складатися події того дня.

«Отже... це було сплановано. Хтось знав, що справжня Мара вже майже місяць не з'являлася в університеті.»

Він стиснув кулак.

«Але як?.. Як можна було настільки точно все розрахувати?»

Перед очима знову промайнув той день.

Сльози Мари.

Її тремтячий голос.

Розгубленість Анни.

І те, як майже вся група без вагань стала на один бік.

Лейс важко видихнув.

— Невже... цього було достатньо?

Він зрозумів відповідь майже одразу.

Іноді людям не потрібні докази.

Достатньо побачити сльози, почути жалібний голос і повірити тому, хто здається жертвою.

Саме на це й розраховував той, хто стояв за всім цим.

І, схоже, його план спрацював саме так, як він задумав.

— Анно, я справді не розумію, про що ти говориш. І взагалі не розумію, у чому ви мене звинувачуєте, — сумно й трохи налякано сказала Мара.

Анна уважно подивилася на неї.

— Просто... усе це дуже дивно. Але якщо ти справді весь цей час хворіла...

Вона не договорила.

У голові не вкладалося, що дівчина, яку вона вважала винною в усьому, могла взагалі не бути в університеті.

Саме в цей момент пролунав дзвоник.

Почалася пара.

Викладач пояснював нову тему, студенти уважно слухали й робили записи. Лише Лейс не чув майже нічого.

У його голові безперервно звучала одна й та сама думка.

«Це все було сплановано.»

Вона не давала йому спокою.

Здавалося, ці слова назавжди закарбувалися в його свідомості.

Хтось використав це, щоб зруйнувати життя Анни.

Але ким був цей загадковий незнайомець? І звідки він знав так багато?

Лейс настільки заглибився у власні думки, що почув лише дзвінок на перерву.

Так минули всі чотири пари.

Дорогою додому Лейс порушив мовчання.

— Рею... як це взагалі могло статися? Хто здатен на таке? Якщо він зміг провернути настільки продуманий план... то на що ще він здатний?

Рей кілька секунд мовчав, дивлячись на небо.

Повний місяць уже починав здійматися над горизонтом.

— Думаю... сьогодні ми отримаємо хоча б частину відповідей.

Лейс здивовано подивився на нього.

— Чому?

Рей ледь усміхнувся.

— Бо сьогодні повний місяць.

Лейс повернувся додому й одразу попрямував на кухню.

Відкривши холодильник, він почав готувати вечерю.

— Лейсе, — несподівано озвався Рей. — А як ти поясниш батькам, що сьогодні вночі тебе не буде вдома?

Лейс усміхнувся, не відриваючись від приготування.

— Не хвилюйся. Сьогодні вони працюють у нічну зміну. І так буде весь наступний тиждень.

Він поставив сковорідку на плиту й на кілька секунд замислився.

— Навіть краще.

— Чому? — запитав Рей.

— Бо поки їх не буде вдома ночами, ми зможемо спокійно розслідувати все, що з нами відбувається.

Лейс важко зітхнув.

— Уся ця історія... не дає мені спокою. Занадто багато дивних речей сталося за останні дні. І я хочу зрозуміти, хто стоїть за всім цим.

Рей мовчки кивнув.

Він добре розумів, що цієї ночі вони можуть зробити перший крок до відповідей.

---

Повний місяць уже освітлював парк своїм холодним світлом.

Лейс і Рей мовчки підійшли до старого дерева.

Саме тут вони мали чекати.

Минуло кілька хвилин.

Парк був майже порожній.

Лише зрідка повз проходили люди, не звертаючи на них жодної уваги.

Раптом неподалік почулися кроки.

Із темряви повільно вийшов високий чоловік років двадцяти п'яти.

Його охайний одяг був простим, але акуратним. На обличчі застигла легка доброзичлива усмішка, а спокійний погляд видавав людину, яка ніби побачила у світі набагато більше, ніж інші. Здавалося, ніби він обожнює мандри й завжди знає, куди веде наступна дорога.

Лейс придивився уважніше.

І раптом завмер.

— Роман... Федорович?