Повний текст

І

Після паркої зали нічного клубу надворі було ніби у справжньому раю: прохолодо, свіжо, тихо й спокійно. Ззаду крізь відчинені навстіж двері долинало бомкання низьких тонів дискотеки, високий жіночий вереск та басовитий чоловічий гамір. Разом із ними крізь одвірки випливали густі пасма пари – суміш кислуватого людського поту, ядучого цигаркового диму та солодкавого чаду марихуани. Було так, наче й справді я вирвався з пекла і за якийсь тільки Господу відомий добрий учинок мене було викинуто із геєни вогняної на луки та сади Едему.

Я зітхнув, кинув прощальний погляд на двері, де стовбичив охоронець, і неквапом рушив вулицею. Що далі я віддалявся від нічного клубу, то краще почувався, так ніби опанував друге дихання чи відновився до життя після зимової сплячки. Я йшов уперед, додому, відчуваючи легке тремтіння у всьому тілі. Пиятика та гоцалки неабияк збурили у мені кров та покращили тонус м’язів і суглобів. Проте отриманий тонус цілком врівноважувався звичайною фізичною та психічною втомою.

Я звернув за ріг вулиці і посунув провулком, що втікав і губився поміж старих будинків. Навколо було тихо, безлюдно, ані шелесне у повітрі. Місто спало, втомлене не менш за мене денною метушнею. Здавалось, навіть небо спало: місяць ще не викотився з-за обрію, непорушні зірки над головою, і жодного рухливого супутника чи мерехтливого літака.

За два десятки кроків я враз помітив бродячого собаку – той щось смаковито гриз під стіною будинку, напевно, натрапив на дармовий харч, який щиросерді господарі викинули з вікна. Почувши мої кроки, пес нашорошив вуха і звів голову. Він повернув свою морду у мій бік і принюхався. Потім вочевидь злякавшись конкуренції чи відчувши загрозу з боку людини, котра з’явилася поруч, вхопив у пащу свою здобич і почвалав геть від мене якнайдалі. У слабкому сяйві вуличних ліхтарів я побачив довгий цурпалок, що його пес тримав поміж щелеп.

«Бідний собака, – подумав я. – Вас називають домашніми тваринами, а ви, натомість, змушені цілими днями блукати, шукаючи собі поживи, замість того, щоби мати затишну буду та миску супу й охороняти чиєсь обійстя».

Я любив тварин – і великих, і дрібних, тож мої думки були щирими. Мені ніколи не вдавалось зрозуміти людей, котрі викидали домашніх тварин на вулицю, аргументуючи це переїздом, шкодою чи тим, що домашній улюбленець просто усім набрид. Ну, не може людина, яка по-справжньому любить чотирилапих, раптом узяти і позбутися цієї самої любові. Вона – любов – не пара з рота, котра втікає від тебе незалежно від твоїх бажань. Милість, людяність, милосердя – воно або є від народження, або ж його геть немає. Тому кожному двоногому створінню, перш ніж узяти в дім тварину, вкрай важливо знати, чи має воно бодай краплю справжньої любові до живих істот.

Пес саме проминув стовп з ліхтарем і занурився з освітленої плями асфальту у темряву, і тоді я побачив, як щось зблиснуло. На дрючкові, що його потяг собака, сяйнуло металевим блиском. «Цвях? Завіси? – подумав я, проте умить спростував власне припущення. – Залізо та сталь блищать інакше, в них інша щільність і тьмяний колір, а то щось нове».

Пес поволі віддалявся, та промені вуличного ліхтаря ще сягали його і дивна штукенція на довгому дрючку час від часу блискала у темряві. Мені стало по-справжньому цікаво. Сам не знаю чому, я вирішив наздогнати пса і поглянути зблизька, що ж то так загадково сяяло поруч з його пащею.

Я прискорив кроки і заглибився у провулок, намагаючись не випустити собаку з поля зору. Я добре знав місцевість, далі був тупик. Між будинками стояв високий паркан, і якщо пес не навчений, не тренований у кінологічній школі, навряд чи здолає його одним скоком. Тварині неодмінно доведеться повертатися назад, минати мене, і я матиму змогу розгледіти, що ж то так дивно сяє.

Я не помилився – вже за сотню метрів побачив паркан і пса біля нього. Собака знову заходився гризти свою здобич. Незабаром він почув мої кроки і сторожко озирнувся. Моя поява його не лише спантеличила, а й по-справжньому насторожила, я продовжував рухатись у його напрямку, і це не могло не турбувати. Пес роззирнувся та враз збагнув, що вихід звідси лише один – у зворотному напрямку. Тобто повз мене. Сірко відчув загрозу й виошкірився, продемонструвавши мені свої ікла. Та я був не з лякливих. Сміливості додавало і вжите у нічному клубі пійло – алкогольні коктейлі. Я стишив кроки і почав повільно наближатися, намагаючись збагнути, що ж тягав у зубах пес.

Собака повернувся до мене всім тілом, напружився, готовий щомиті кинутися у бій. Вуличні пси такими і є: постійний голод та безкомпромісна конкуренція за харчі примушує їх боротися, опиратися будь-яким спробам відібрати здобич чи то з боку представників свого виду, чи то з боку людей. Наразі пес мав вирішити дилему: схопити у пащу свою здобич і чкурнути повз мене, сподіваючись прорватись, чи, навпаки, залишити пащу вільною, аби можна було вчепитися у горло.

Я вирішив прискорити події: витягнув з кишені смартфон, увімкнув ліхтарик і спрямував його яскраве світло просто собаці у писок. Тепер міг добре роздивитися його. Великий, рудий, вихудлий, він, напевно, був метисом вівчарки і якогось дворового опудала. «Мабуть, саме тому й викинули, бо псиця погуляла з вуличним плебеєм», – здогадався я. Хай там як, він теж був живою істотою і заслуговував мати затишну буду і смачну кістку на вечерю.

Холодне біле світло смартфону збило пса з пантелику; засліплений, він не мав змоги прицільно кинутись на мене. Водночас мої дії дещо налякали тварину. Бажання втамувати голод було великим, але ще більшим стало бажання врятуватися, бо невідома двонога особа з ліхтарем, вочевидь становила загрозу.