РОЗДІЛ 2

Тандер

Просто неймовірно наскільки наївне та дурне це людське дівчисько. Я заледве встиг її врятувати. Якби я запізнився бодай на мить, в неї не було б жодного шансу.

Вона б загинула, і тоді усе було б дарма.

Я, звісно, сподівався на те, що їй вистачить другого попередження, щоб відмовитися від самовбивчих ідей, та мав певні сумніви щодо її інстинкту самозбереження. Тож, полишивши її в печері наступного разу, я попросив Кіннара приглядати за нею. 

— Друже, людська дівчина? — Кіннар витріщився на мене так, ніби я заявив, що одружуся з морською коровою. Його бліде обличчя посіріло, а рот викривився, відкривши ряд гострих, мов бритва, зубів, — Ти серйозно притягнув оце до своєї печери? Після того, що сталося з…

— Вона мені потрібна, — відрубав я, холодно дивлячись на нього, — Вона — не гостя. Це не милосердя і не жалість. Ти мав би це зрозуміти. Вона — лише інструмент.

Сама думка про те, що він сприйняв це, як прояв слабкості, неабияк дратувала мене.

— То чому ти тягнеш час? Чому не зробити усе просто зараз, і не випхати її назад, до поверхні?

— Вона ще не готова. Вона має усвідомити, що на неї чекає тут. І що буде, якщо вона спробує мене обманути.

Усе має пройти ідеально. Бо другого шансу не буде. Крім неї, ніхто так легко не потрапить в палац, і не впорається із цим завданням.

Кіннар похитав головою, явно не схвалюючи, але мені було байдуже. Це моє рішення. І воно остаточне.

— То що? Скільки ти збираєшся тримати її тут? День? Два? Місяць? — він нервово водить хвостом з боку у бік, утворюючи бульбашки. Гострі плавці без зусиль розсікають воду, поки друг пропалює мене лютим поглядом. 

Я розумію його почуття. В Кіннара стільки ж причин ненавидіти людей, скільки й в мене. Але зараз це не має значення. Смерть цього дівчиська нічого не виправить і нікого не врятує. Ми маємо бути розумнішими. Терплячими.

— Стільки, стільки треба, щоб вона була згодна на все, щоб повернутися на поверхню.

— Тоді тобі варто було запхати її до нічної в’язниці, а не приводити до себе додому, — буркнув він, — Це дівча і трьох годин в абсолютній темряві не протягне. Готовий закластися, вона відразу зарюмсає і підпише будь-який магічний контракт.

Так, це могло б спрацювати.

Якщо чесно, це і було моїм першочерговим варіантом. Однак, побачивши, як вона бореться, попри страх, попри безнадію, я не зміг так з нею вчинити. Навіть попри те, що вона — людина. Навіть попри те, чия вона донька.

— В цьому нема потреби. Вона погодиться. Вона захоче повернутися туди. От побачиш. Вона — теплична рослина, що зростала у палаці й не знала іншого життя.

— А до тих пір вона спатиме у твоєму ліжку, а я буду її нянькою? — пирхнув Кіннар, клацнувши зубами, — Так чи що? Хочеш, щоб ми з нею стали найкращими друзями та плели одне одному кіски? Мені приготувати їй салат з водоростей? Чи розповісти їй казку на ніч?

— Мені покликати твою бабусю, щоб ти їй пожалівся?

— А що, русалки твого віку тобою не цікавляться?

— Якби ерна Гу тебе почула, ти б просидів під домашнім арештом до другого тисячоліття, придурку, — пирхаю я, — І, так, тобі доведеться побути її нянькою деякий час, поки я розбираюся зі справами. Тигрові знову запливли на нашу територію, залякали місцевих.  Хтось має пояснити їм, що вони не можуть тут полювати. А я не хочу повернутись, й побачити, що це дівчисько плаває догори черевом, зрозуміло? Тобі не обов’язково розважати її, але вона має залишатися цілою до мого повернення. І це не обговорюється.

— Гаразд, — зітхає він, складаючи руки на грудях, трохи нижче від шраму, що Кіннар отримав під час свого першого патрулювання, коли я врятував йому життя, — Я пригляну за твоєю принцескою.

— Дякую, — я вдячно опускаю долоню на його плече, — Я знав, що можу розраховувати на тебе.

— Так-так, — буркотливо відповідає він, поки його щоки синіють від зніяковіння, — Пливи вже геть, паршивцю. Поки я не передумав і не поснідав цим людовиськом.

Я міг би вилаяти його за цю погрозу, але знаю, що Кіннар цього не зробить. Цей русал ніколи не зрадить мене, так само як я не зраджу його.

Тож я лишаю Кіннара біля входу в печеру, а сам пливу далі, до північних околиць міста. Саме туди, де нещодавно стався напад на двох патрульних русалів.

Тигрові завжди були ворожими, однак зазвичай не запливали далі власних та нейтральних територій. Така відкрита агресія — поганий знак. Вони більше не бояться. І, якщо не зупинити їх зараз, не поставити на місце, й не показати їхнім прикладом що буває з порушниками наших кордонів, нових нападів не уникнути. Нових жертв не уникнути.

Цього аж ніяк не можна допустити.

Незабаром попереду виринає край рифів, просто за лісом червоних водоростей. Я підпливаю ближче, й чую чийсь схлип, що долинає з невеликого будинку з піщаника та мушель.

Зупинившись біля самого входу, я стукаю по великій мушлі, що слугує дверима. Схлипи стишуються, й на порозі з’являється молода русалка з довгим рудим волоссям, майже як в людської принцеси. Її довгий зелений хвіст здіймає бульбашки вгору. Тонкі руки чіпляються за мушлю, ніби в пошуках підтримки.