РОЗДІЛ 1

Фіна

Я захлиналася, борсаючись у жорстоких хвилях, мов паперовий човник під час шторму. Інколи мені вдавалося ненадовго виринути з-під солоної води, й хапнути ротом трохи повітря, а тоді мене знову поглинали хвилі.

Минуло лише декілька хвилин з тієї миті, як наш корабель, що тримав курс у сусіднє королівство, затонув, проте вони здавалися мені цілою вічністю. Мабуть, так завжди буває перед смертю, коли ти в останні хвилини відчайдушно хапаєшся за життя.

Так, я боролася. Проте не мала жодного шансу проти цього гніву природи. Й, врешті-решт, хвилі зламали мене і потягнули на дно.

У свої останні секунди я дивилася на те, як з мого рота вирвалася зграйка бульбашок, забираючи рештки повітря та надії. А тоді побачила його.

Я ніколи не вірила в казки про русалів, магію, й тим паче морських відьом. Усе це здавалося мені дурнею. Вигадкою. Побрехеньками для дітлахів і старих матросів.

Але ось він. Живе втілення легенд та нічних жахіть. Суне на мене, просто як корабель на рифи.

Він був величезний. Верхня половина тіла русала належала чоловіку, котрому могли позаздрити найвидатніші воїни та ковалі: великі руки, широчезні плечі, й найрозвиненіша структура м’язів з усіх, що я бачила, потай підглядаючи за татовими лицарями під час їхніх тренувань. Нижня половина була ще більша. Вона належала величезному восьминогу. Його темні могутні блискучі щупальця з рядами рожевих мацаків безперервно звивалися, рухаючись у воді, ніби в якомусь старовинному танці.

Його довге, темне волосся сягало майже пояса, звиваючись у воді, мов дикі  водорості. 

Але найбільше мене вразило його обличчя, ніби витесане з каменя, й очі, темні, мов морські глибини. В них відчувалася сила прадавніх Богів.

І ці очі були останнім, що я побачила, перш ніж провалитися у темряву.

✧

Усе мало бути не так.

Того дня ми відпливли за запрошенням короля Георга, правителя сусіднього королівства, з чиїм сином я була заручена ледь не від самого народження.

Й, передуючи вашому питанню, — ні, мені не турбувало те, що батьки все вирішили за мене. По-перше, вони мудрі та добрі правителі, й ніколи не віддали б мене за погану людину. А по-друге, я — їхня єдина донька. Улюблена принцеса королівства. Хіба може бути краща партія для мене, ніж принц?

Звісно, востаннє ми бачилися десять років тому, коли ми були дітьми, проте з того часу Крістіан щомісяця надсилав мені листи та подарунки, а ще батьки піклувалися про те, щоб кожен рік я отримувала його оновлений портрет.

Він був дуже вродливим, з золотими кучерями, зеленими очима, мов молода трава, прямим носом та вольовим підборіддям. Він був вправний воїн, напрочуд розумний співбесідник та добрий друг.

За ці роки ми з ним обговорювали геть усе: від прочитаних книжок і сучасного мистецтва до останніх новин. З ним я ділилася своїми почуттями та негараздами. Це йому я плакалася, коли випадково почула, як мої так звані подружки сміються наді мною, чи коли вчителька з етики та танців була надто суворою до мене.

Так, можливо я і не була впевнена, що кохаю його, та не мала сумнівів, що зможу покохати.

Тож, того дня, вирушаючи у довгу та хвилюючу подорож, я з нетерпінням чекала на нашу зустріч та наше весілля. Я навіть приготувала для нього подарунок — перше видання Керіана Ріда “Оповідь про хвилі та згубу”, з підписом самого автора. Його улюблена книга.

Дивлячись на море, на лазурні хвилі, що билися о наш корабель, на дивовижних риб, що, бува, вистрибували з води, сяючи різнобарвною блискучою лускою у сонячному промінні, й блакитне небо, я думала про нього. Уявляла собі нашу першу зустріч за стільки довгих років. Першу живу розмову. Перший танець. Перший поцілунок.

Вперше для мене мало статися так багато чудових та дивовижних речей, й усі вони були пов’язані з Крістіаном.

От тільки доля не дозволила нам досягти іншого берега.

З настанням вечора погода зіпсувалася. Небо затягло темними хмарами. Вдарила блискавка. Піднявся страшний вітер. Він ревів у вухах та рвав вітрила. Здіймав хвилі вищі за корабель. Притлумлював крики команди та мого переляканого супроводу.

Команда на чолі з капітаном залишилася на палубі, рятувати мачту та залишки вітрил. Мене ж відправили до трюму. Казали, що там безпечніше.

Вони помилялися.

Щойно корабель натрапив на рифи, трюм почала заповнювати вода. Пощастило, що я не спала. Не змогла заснути. Її рівень підіймався так швидко, що, поміть я це, коли б вода досягла пригвинченого до підлоги ліжка, ні за що не встигла б вибратися. Я б захлинулася просто там, пішла б на дно разом із кораблем.

Та, навіть опинившись на палубі, ледве дихаючи, й сама не своя від первинного жаху, я лише трохи відстрочила неминуче.

Почалася буря. Мої спроби рухатися, йти, й навіть стояти скидалися на новонароджене оленятко. Палуба піді мною хиталася так, що я заледве трималася на ногах. Вона скидалася на дикого коня, що намагався викинути свого власника з сідла, і затоптати копитами насмерть зухвальця, що вирішив, ніби зможе його осідлати.

Тремтячими, затерплими від холоду і страху пальцями, я схопилася за борт, з жахом вглядаючись у темряву. Навіть під зловісними спалахами блискавок я не могла зрозуміти де закінчуються хвилі й починається небо. Здавалося, вони от-от зіллються в одне ціле.