Катерина

Раніше, ніхто не завдавав мені такого болю. Постійно знаходячись під турботливим бабусиним крилом, я й не помітила, що світ навколо мене буває інакшим.

Зрада за зрадою, пусті балачки, плітки – все на, що здатні ці мерзенні люди…

КАТЕРИНА

Я гадала, він буде інакшим, вірила йому, але наше химерне кохання розбилося об скелю його гидкої натури…

Мене розбудив телефонний дзвінок від того, ким я так дорожила і кохала.

- Привіт. Ти можеш сьогодні зустрітися?

- Доброго ранку, звичайно.

- Гаразд, тоді о шостій вечора чекатиму на тебе біля причалу.

- Чуєш, а до чого ця терміновість?

- Так... При зустрічі розповім.

Розмова здалася мені досить дивною, вже тоді щось йокнуло в моєму серці, але мій розум затьмарило цунамі емоцій, адже я, як мені здавалось, була запрошена на побачення.

Вранішня прохолода вже поступово зникала, а сонце палко гріло морську воду. З вікна своєї квартири я бачила, як натовп відпочивальників спокійно заповнював пляж. Я вирішила також долучитись до них. Натягнувши свій найгарніший купальник та нині модні окуляри Ray-Ban, я пішла підкорювати море.

Того дня було сонячно та спекотно, берегом блукали поодинокі продавці вуличної їжі, а в небі – кричали голодні чайки.

Єдиним способом, сховатися від цієї метушні – було піти назустріч хвилям, стати частиною тієї води…

Море, воно як живий організм: так само радіє, так само турбується, а коли треба – може й розлютитися. Того разу воно було привітливим. Кожна хвиля пестила мою ще блідувату шкіру, а волосся – танцювало у невагомому танку, з трохи зеленуватою водою.

Раптом, небо почало стягувати чорними хмарами – починався шторм.

Вітер все посилювався, ті маленькі бешкетники-хвильки вже не бажали товаришувати, – їх почали замінювати величезні, злі хвилюги.  

Я була в повній халепі. Берег, який нещодавно виднівся в ста метрах – щез, а шторм тільки набирав обертів…

Я відчувала себе родичкою Дон Кіхота, тільки боролася не з вітряками, а зі стихією. Кожна моя спроба випірнути кінчалася фіаско, хвиля за хвилею накривали мене з головою…

Якимось дивом я опинилася на березі: чи то мене викинуло, чи то я все ж таки допливла – не знаю…

На вулиці гриміло та блищало, важкі та холодні краплі дощу били по моєму, й так замерзлому, тілу. В паніці, я побігла до дому…

І ось, я у своїй квартирі. Ранковий сонячний пейзаж з вікна змінився стіною сильного дощу.

Відмовити собі у годинці споглядання на це чудо природи, було б злочином. Кожна крапля, що стікала по склу, викликала в мені ті ж почуття, що й у дитинстві, той щирий захват, що просто так не підробиш.

День пролетів, немов мить. Дощ потроху вщухав. Я встигла тяп-ляп нафарбуватися, натягти якийсь чистий сарафан і побігла…

Він стояв без квітів, якось неохайно вдягнений.

- Привіт – заговорила я.

- Привіт. Ти сьогодні гарна.

- Про що ж ти хотів поговорити?

- Може прогуляємося?

- Давай.

- Знаєш, Катерино, цей світ повен несправедливості, то ж скажу як є.

- Ахаха, ти сьогодні якийсь смішний…

- Катерино, я більше не можу так.

- Не можеш як?

- Я тебе не кохаю і ніколи не кохав.

- Що?

- Як я взагалі міг закохатися в таку потвору?!

- Що? Я – потвора? – сльози самі полилися по щоках.

- Упс. Вибач.

- Сволота! Більше ніколи не хочу тебе бачити.

- Катю, зате ми можемо залишитися друзями.

- Друзями? От якби кудись зникнути, де тебе нема. Не думала я, що ти такий кончений.

- Катю, ти не так все зрозуміла.

- А як я повинна була зрозуміти? Кинутися тобі в ноги й казати «дякую», за те, що ти мене кидаєш та ще й обісрав ні за що?

- Господи, нащо я взагалі з тобою зв’язався? Мало того, що страшна, та ще з себе щось корчить. Приголубив, із жалощів, а тепер ще й винуватий. Хто ще з нас кончений?!

Я не могла там більше знаходитися і побігла геть...

Я почувалася розчавленою. Як цей покидьок взагалі посмів назвати мене потворою, страшною, конченою? Світ затьмарився…

Ноги самі вели мене на автобусну станцію, де на мене вже чекала жовта привітна маршрутка. Далі розпочався мій тригодинний «вояж». Ці години незапланованої подорожі я все мріяла, як приїду до своєї улюбленої, найкращої бабусі, як обійму її та поцілую, поскаржуся на цей світ – і вона обов’язково мене пожаліє.