Розділ 30. Тільки не забудь

Аврора, 14-20 червня

Я не почула, як до мене підійшов Сем. Коли його руки дбайливо опустилися мені на плечі, я від несподіванки здригнулася.

— Жах який… — прошепотіла я. Говорити голосно здавалося недоречним. — Ніколи не подумала б, що стану свідком таких подій.

— Так… — погодився зі мною Сем і міцно мене обійняв.

Я притискалася спиною до його надійних грудей, слухала, як спокійно б'ється серце коханого і продовжувала дивуватися. Як йому вдається зберігати спокій?

— Чому ти такий спокійний, Семе? — я заплющила очі, щоб не бачити весь той жах за вікном, але картинка намертво викарбувалася на моїй сітківці і ніяк не хотіла зникати.

— Я ж бував на війні, Аво, — Сем ніжно поцілував мене у маківку. — Я й не таке бачив. Страх, паніка, хвилювання — найгірші помічники у критичній ситуації. Потрібно тримати себе в руках, щоб не наробити лиха, не зіпсувати все остаточно. Поплакати можна після того, як опинишся в безпечному місці.

— Каже людина, яка імпульсивно вирушила в астрал, щоб мене повернути, — незважаючи на весь жах, що діявся навколо мене, я не змогла стримати усмішки. — Не маючи при цьому магії.

— Я теж іноді роблю помилки. Але у випадку з астралом не було ризику загинути. На війні я реагую інакше.

Я не стала нагадувати Сему, що якби ми з мамою не заряджали кристал енергією, то Сем просто помер би від голоду, адже його тілу необхідне регулярне харчування. Мені зараз не хотілося про це думати. Наразі всі зусилля потрібно спрямувати на допомогу сім'ї.

Розплющивши очі, я вивільнилася з обіймів Сема і, обережно скинувши зі столу уламки, поставила на плиту чайник. Діставши з холодильника вчорашні сирники, я розігріла їх та розклала на тарілках. Покликавши Максима, який весь цей час мовчки стояв біля дверей, ми витягли стіл із стільцями до передпокою, щоб поснідати без ризику поранитися об скло.

Прощання з домом, звичним життям далося батькам непросто. Незважаючи на зруйновану війною квартиру, їм було шкода залишати її. Але й залишатись тут вони боялися.

— Ми не повернемося сюди більше? — спитала мама, сумно оглядаючи свій дім.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Можливо, колись Брама знову буде відчинена. Ось тільки повертатися, можливо, не буде куди. Мені сказали, що війна згодом захопить всю Землю та знищить її. Тож переконайся, що ти взяла все найважливіше. Гроші брати не треба. Там інші. Дорогоцінності навпаки можна взяти. Їх ви завжди зможете продати. І пам'ятні серцю речі. Але не надто багато. Пересуватися буде складно з купою добра.

— Здається, ми нічого не забули… — невпевнено сказала мама.

— Походи подивися, може, згадаєш.

Я не хотіла, щоб мама шкодувала про щось забуте. У мене було багато часу, щоб зібратися, я склала цілий список, а їм усім довелося збиратися поспіхом, після найсильнішого стресу. У такому стані легко щось забути.

  Батьки із братом вирішили ще раз оглянути дім. Софія сиділа на стільці у передпокої, притискаючи до грудей свого ведмедика. Тільки він їй був потрібен. Все інше не мало значення.

Я теж пройшлася квартирою, але не для того, щоб пошукати забуті речі. Я все взяла ще минулого разу. Мені хотілося запам'ятати мій старий дім. Увімкнувши камеру на телефоні, я зробила відеозапис усіх кімнат. Жаль, що довелося знімати з руйнуваннями, але краще так, ніж згодом забути. Я не хотіла забувати.

Закінчивши знімати, я взяла Софію за руку і разом із Семом й речами ми спустилися вниз. Мікроавтобус, який ми замовили, щоб доїхати до села, якраз під'їхав. Ми вже майже завантажили ті речі, що були зібрані, коли батьки і брат спустилися ще з кількома пакетами.

— Як гадаєш, вони переживуть подорож? — мама несміливо простягла мені пакет із землею, в якому виднілися вцілілі фіалки. Вона не могла їх покинути.

— Я горщик із калиною переміщала і все вийшло, тож, думаю, з фіалками взагалі проблем не буде, — запевнила її я.

Розмістившись у мікроавтобусі, ми кинули прощальний погляд на наш будинок та поїхали у бік нового життя.

Опинившись вдома у баби Каті, ми застали за столом зібрання. Бабуся Веста вела активну дискусію зі своєю подругою та її чоловіком. Схоже, вони теж сильно сумнівалися, чи варто їм залишати рідний світ.

— Вестонько, старі ми вже, — упиралася баба Катя. — Який сенс їхати?

— Сенс у тому, щоб дожити роки в тиші та спокої, померти природною смертю, а не загинути від ворожого снаряда. Невже тобі хочеться прожити решту життя в страху, Катрусю?

— Не хочеться… Але чи добре у вас буде?

— Я переїжджаю до хатини в горах і вас хочу покликати до нас. Місця там достатньо для чотирьох. І дім безпечний. І повітря таке чисте, свіже. Будемо разом на городі колупатися, курочок заведемо, взимку пледи зі шкарпетками будемо в'язати. Краса, а не життя! — розписувала бабуся Веста принади старечого життя.

— А там рибу є де ловити? — спитав дід Степан.

— Звичайно! — запевнила бабуся Веста.

Баба Катя все одно сумнівалася. Старим дуже складно наважитися змінити своє життя.

— А син із онуками?.. Як же я його залишу? Що скажу?

— Він все одно не може приїхати в гості, Катю. І невідомо, чи зможе колись взагалі. Війна надовго. Ми можемо і не дожити до її закінчення. Просто зателефонуй йому та скажи, що переїжджаєш у безпечне місце, тільки зв'язку там не буде. Я думаю, що йому буде легше жити, знаючи, що війна до тебе не дістанеться.

— Я розумію, але мені так сумно… І курочок шкода залишати.

— Ми нових заведемо, Катю, а цих віддай сусідам.

Баба Катя все одно сумнівалася. Я вирішила допомогти її переконати.

— Бабусю Катю, ви подумайте ось про що: війна чи ні, але коли трапиться що з вами — подбати не буде кому. Навіть якщо син зможе до вас приїжджати, він не завжди буде поруч. А ми подбаємо про вас. На Террі на вас чекає тиха і щаслива старість.