Розділ 29. Складне рішення

Аврора, 13-14 червня

Ми приїхали до мого колишнього будинку, коли над містом уже згустилися сутінки. Попрощавшись із Василем, я невпевнено озирнулася навколо, вдихаючи свіже повітря на повні груди. Дощ уже припинився, наситивши повітря приємними ароматами, тільки легка прохолода все ще змушувала тремтіти. А може й страх, що причаївся в мені неприємним маленьким звірятком.

Я боялася повертатися сюди, знову побачити прийомних батьків, прочитати в їхніх душах не ті почуття, які я прагнула отримати.

Я боялася, що з кимось із них трапилося лихо. Не хотіла навіть думати про це, але боялася до тремтіння в ногах.

Я боялася, що батьки визнають мене божевільною, коли я розповім їм про інший світ. Макс із Софією, звичайно, мені вірять, вони бачили, як я зникла, але батьки точно дивитимуться як на дурненьку.

Я боялася, що навіть повіривши, що вони не захочуть покинути звичне їм життя, хай навіть небезпечне, і почати все спочатку у світі, де вони, може, і не знайдуть свого місця.

Навіщо я прийшла?.. Що я їм можу запропонувати, окрім свого захисту, окрім себе поряд? Батьки і брат із дружиною не знайдуть у нас хорошої роботи. Ми не можемо запропонувати їм те, чому вони навчалися і що добре знають. Терра інша. Вона не стане для них ідеальним притулком, лише місцем, де вони зможуть перечекати бурю. Чи погодяться вони покинути все заради мене та примарної безпеки? Чи залишать будинок, гроші, більшу частину речей, роботу та друзів, звичний світ? Мені самій було складно наважитися все кинути, але мене кликало за собою кохання. А їх? Чи люблять вони мене так, щоб відмовитись від усього? Чи бояться вони за своє життя настільки, щоб змінити його радикально? Я стояла й дивилася на запалене вікно кухні на 7 поверсі і не знала, що й думати. Сумніви та страх скували мене.

— Отже, тут ти прожила все життя… — тихий голос Сема вирвав мене з роздумів. — Багато висотних будинків, так не схоже на Терру.

Населення Терри значно поступалося земному, а через те, що суші було більше, ніж океанів, то й місця вистачало, щоб будувати невеликі будинки для однієї родини. Квартирних будинків я на Террі, здається, не зустрічала.

— Тут усе добре? — я торкнулася рукою плеча Сема. — Ти не бачиш руйнувань?

— Будинок виглядає цілим. Не бійся, все з твоєю сім'єю добре, — Сем повернув мене до себе і, взявши за плечі, зазирнув у вічі, підбадьорливо усміхнувся. — Ходімо.

— А ти чого нервуєш? — я відчула, що й усередині Сема також оселилося хвилювання. От би на додаток до емпатії розуміти ще причини виникнення тих чи інших почуттів! Але така магія мені була недоступна.

— Переживаю, як мене сприймуть твої прийомні батьки. Ззнаєш, не кожному щастить обзавестися двома тещами, — засміявся Сем.

Я й сама не стрималася від смішку. Вміє він розрядити обстановку.

Зробивши глибокий, повільний вдих, я взяла Сема за руку і рішуче попрямувала до під'їзду. Підійшовши до ліфта, я з усмішкою зупинилася.

— Гадаю, тобі на ліфті кататися не доводилося?

— Ні, — Сем виглядав розгубленим. — Що це?

— Така маленька кабінка, яка відвезе тебе на потрібний поверх, щоб не повзти сходами. На Террі що взагалі немає квартирних будинків?

— Є, але не більше ніж п'ять поверхів, найчастіше три. Квартирні будинки переважно в Ері будують. У нас в столиці є триповерхові, але, здається, я тебе до тих районів, де вони є, не водив.

Я натиснула на кнопку і через кілька секунд двері ліфта слухняно відчинилися.

— Сподіваюся, у тебе немає клаустрофобії, — усміхнулася я.

— Це ти в нас боягузка, Аво, — Сем хитро примружився, явно згадуючи всі мої страхи.

— Заходь швидше, поки двері не зачинилися, — я потягла Сема всередину ліфта і натиснула на цифру 7. Двері зачинилися і плавно повезли нас вгору.

— Цікавий винахід, — хмикнув Сем зі спокійним виглядом, хоча легке хвилювання у нього все ж таки було присутнє.

Коли ліфт відчинився і я знову опинилася перед знайомими з дитинства дверима, хвилювання накотило на мене з новою силою, ледь не затопивши з головою. Простоявши кілька хвилин у нерішучості, я зібралася з духом і натиснула дзвінок.

Мить і двері відчинилися, наче за ними стояли і чекали, поки я подзвоню.

— Авроро? — здивовано скрикнув тато, побачивши мене на порозі. — Ти повернулася?

На татів вигук з кухні вискочила мама. Вона мовчки дивилася на мене, не знаходячи слів. Вони обоє були одягнені так, наче кудись збиралися. Невже я прийшла невчасно?

— Я приїхала в гості, — повідомила я, все ще невпевнено стоячи на порозі. — Хотіла переконатись, що з вами все гаразд.

— З нами все гаразд, — відповів тато й уважно оглянув Сема, який стояв позаду мене. — А ти як? Хто це з тобою?

— Зі мною теж все добре. Це мій хлопець, Сем.

— Незвичайне ім'я, — відмітив тато. Я вирішила поки не вдаватися до подробиць життя на Террі, потім все поясню, тому просто проігнорувала його слова. — Ви надовго до нас?

— Ні. День-два і назад поїдемо. А ви кудись йдете зараз?

— Ми в магазин збиралися… — мама нарешті теж заговорила. — І Максима з Софією саме думали зустріти. Вони в гості пішли.

Значить, з братом та його дружиною теж усе гаразд. Я видихнула з полегшенням.

— Я привезла вам домашнього сиру з яйцями та пиріжків, — я простягла пакет із гостинцями від баби Каті.

— Ой як добре, зроблю сирничків якраз, — мама усміхнулася. Я відчувала повислу в передпокої незручність, ніби за ці півроку ми стали чужими людьми. Невже вони так швидко забули мене? Не хочеться у це вірити.

— Підете з нами до магазину? Чи вдома зачекаєте? — тато сів на низенький стільчик, щоб зав'язати шнурки на кросівках. Він завжди на нього сідав — не присідав, не нахилявся, не ставив ногу на тумбочку, як я… Я з усмішкою спостерігала за знайомими мені діями і легкий смуток розливався в душі. Якими б вони не були мої прийомні батьки, як би не ставилися до мене, але вони завжди чітко виконували свій обов'язок, не кинули мене, дбали. Нехай із докорами та нерозумінням, але вони були поруч. Весь час. І зараз я як ніколи раніше ясно усвідомлювала, що не зможу залишити їх знову. Я їх люблю. Вони є частиною мого життя. Я заберу їх із собою і влаштую їхнє життя на Террі, чого б мені це не вартувало.