Розділ 28. І знову Земля

Аврора, 13 червня

Минуло вже півтора тижні з нашого візиту до Гільдії магів, а відповіді від них так і не надійшло. Бабуся Веста не хотіла їхати до Ведуниці, поки не дізнається, що вирішив Авенір. Вона сподівалася вирушити разом зі мною, якщо Гільдія дасть добро. Бабуся Веста мріяла ще раз побувати у світі, де народилася та побачити знову подругу дитинства.

— Може, навіть уговорю її перебратися до нас, — бабуся Веста мрійливо усміхнулася.

— Думаєте, вона погодиться? Адже у неї своє життя, сім'я…

Я і щодо своєї прийомної сім'ї сумнівалася, чи погодяться вони. Може там не все так погано? Адже тут теж небезпечно. Але тут я хоча б зможу їх захистити і не мучитися думками про їхній стан.

— Якщо все погано, то згодиться. У Велімира на горі безпечно. Маги-загарбники туди не дійдуть.

Звичайно, бабуся Веста говорила розумно, але далеко не всі люди похилого віку готові були легко покинути свій будинок, навіть коли навколо гриміла війна. Думаючи про бабусину подругу, я раптом згадала, що вона розповідала про їхнє минуле.

— Бабусю Весто, а це правда, що ви жили на Землі зі своєю тіткою? Мама про інших ваших родичів ніколи не згадувала і ви теж нічого не розповідаєте.

Бабуся Веста важко зітхнула. Я бачила, що їй не дуже хочеться згадувати своє минуле, але мені важливо було знати історію свого роду. І бабуся це розуміла.

— Тітка Ліда була двоюрідною сестрою моєї матері. Її дядько часто вирушав на Землю та закохався у місцеву жінку, залишився з нею там. У дитинстві тітка Ліда кілька разів відвідувала Терру, навіть хотіла перебратися сюди, але моя бабуся їй відмовила. У тітки не виявилося здібностей до шаманізму і бабуся не хотіла її навчати.

— А ви? Хто ваш батько, бабусю Весто?

— Земний чоловік. Марком його звали, прізвище мені невідоме. Здається, і матінка його теж не знала. Вона зустріла батька, коли мешкала на Землі. Він прийшов до неї, щоб залікувати рани. Між ними спалахнули почуття, а потім він пішов, залишивши матінку вже при надії. Батька манила дорога, він захищав слабких, карав усіляких злочинців тоді, коли правосуддю не вдавалося добратися до них. Тільки ось до нас він не був справедливий. Я бачила його кілька разів у дитинстві, що трапилося з ним потім навіть не знаю. Напевно, загинув. Матінка завжди так вважала. Їй важко було ростити мене самою, на Землі незаміжніх жінок із дітьми на той час сильно засуджували, а повертатися на Терру вона не хотіла. Матінці подобалося допомагати землянам, а ще вона довго сподівалася, що батько знову до неї прийде. Інші чоловіки її не цікавили. В якийсь момент вона вирішила, що мені буде краще з тіткою і віддала в її сім'ю. Тільки краще не було: тітка мене не любила. Вона заздрила моєму дару. Ставши старшою, я повернулася до матері. Злилася на неї деякий час, але зрештою пробачила, адже з нею мені було добре. Потім ми повернулися на Терру, зрозумівши, що земні люди не дуже нас цінують. Ось, власне, і вся історія, Авроронько. Щось ще хочеш знати?

— А що сталося з родиною вашої тітки потім? Ви не знаєте, де вони зараз?

— Коли я востаннє була на Землі перед закриттям Брам, мені сказали, що вони виїхали з села. Куди — не повідомили. Продали будинок і поїхали. Не знаю, що з ними стало, та й не хочу знати. Тітку я не любила так само, як і вона мене, з дітьми її теж не ладнала.

— А як ви знали, що Землі загрожує небезпека? — я чудово пам'ятала, як у нашу першу зустріч бабуся Веста казала, що Земля колись загине.

— Просто відчувала, але не думала, що все станеться так скоро. Не можу пояснити, звідки ці почуття, вони виникли самі по собі.

Я дивилася на бабусю Весту і сподівалася, що колись і я стану такою талановитою шаманкою і зможу відчувати, знати, що станеться, розуміти таємне, творити чудеса. Так хочеться стати гідною продовжувачкою нашого роду, бути не лише не гіршою, а нарівні і навіть кращою.

В один із спекотних літніх днів, коли я поливала сад, прямо перед моїми очима раптом виник яскравий, золотистий спалах, ніби мене засліпило сонце, а за мить із нізвідки матеріалізувалися три постаті: Авеніра, Венедикта і незнайомого мені молодого чоловіка. Від несподіванки я мало не оббризкала їх усіх водою зі шланга, але вони спритно ухилилися.

— Гостинно ж ви нас зустрічаєте, Авроро, — пробурмотів Авенір, обтрушуючи з рук краплі води.

— Попереджати треба…

— Я думав, що ви нас чекаєте.

— Чекаю, але…

— Тоді ходімо до хати. Потрібно поговорити.

Я закрутила кран і, витерши руки об фартух, повела гостей всередину.

Ми з Авеніром присіли за столом у вітальні, Венедикт та незнайомий молодий маг залишилися стояти.

— Я так розумію, що ви прибули до нас такою великою компанією не для того, щоби відмовити в моєму проханні? — Авенір мовчав, а мені не терпілося скоріше дізнатися про його рішення.

— Правильно розумієте, — кивнув Авенір, відпиваючи чаю з чашки, який нам принесла мама. — Тільки я хочу, щоб ви ще дещо зрозуміли, Авроро…

— Що?

— Гільдія — не безкоштовний портал. Для нас немає жодної вигоди витрачати і без того мізерний магічний запас для переміщення людей, чиї долі не є важливими для всього нашого світу. Але ви спадкоємиця Хранительки Брами і пов'язані з одним із найсильніших шаманів сучасності — Велімиром Ведовим, тому я йду вам на поступки. А ще мені потрібна буде ваша допомога після того, як ви повернетеся.

— Зроблю все, що зможу, — я була готова на все, аби врятувати свою прийомну сім'ю.

— І будь ласка, будьте обережні на Землі, Авроро. Там справді небезпечно, а ви потрібні тут. Ми відкриваємо Браму на Землю повністю, не так як минулого разу. Немає більше потреби захищати Землю від магів-загарбників, вона і без них на межі загибелі. Тож… Ідіть і повертайтеся якнайшвидше. І ще одне…