Розділ 27. Прийняття та примирення

Лія, 7 червня

У день мого народження я завжди дотримуюсь особливої традиції: вирушаю на зустріч з Вищими, щоб поговорити про ще один прожитий рік, отримати від них цінну пораду. Тож одразу після сніданку я закрилася в майстерні та провела ритуал. Вагітність робила мене слабкою, забирала багато енергії, але я не могла відійти від традиції. Я мала поговорити з Вищими.

— Ми на тебе чекали, Ліє, — Велика Мати зробила крок до мене, обдаровуючи своїм теплом і любов'ю. — Ти ще один рік прожила. Як він тобі?

— Ви ж знаєте, що рік видався незвичайним, — я не стримала усмішки. Справді, такого насиченого подіями року у моєму житті ще не було.

— Ти почуваєшся щасливою?

— Так, дуже, — незважаючи на складності та неприємні моменти, те хороше, що я отримала цього року переважило все погане.

— Чи усвідомила всі свої помилки?

— Не знаю щодо всіх, але багато чого я зрозуміла.

— Тоді чому ти стривожена, Ліє? — задала мені Велика Мати несподіване запитання.

— Я стривожена? Хіба?

— Озирнися довкола. Що ти бачиш?

Я здивовано окинула поглядом звичну лісову галявину. Все як завжди. Хіба ні?

— Ліс бачу, вас. Що ще я маю помітити?

— Ти не помічаєш, як тут похмуро, попри денний час?

Тільки зараз я помітила, що ліс справді виглядав похмурим, густі крони дерев ледь пропускали сонячне світло. Астральний вимір завжди підлаштовується під настрій того, хто туди відправляється, тому погода зазвичай відповідає внутрішньому стану.

— Тепер помітила, — підтвердила я. — Але я навіть не думала про погане. Аврора зі мною, я вагітна, Дом відмовився від війни, Сем прокинувся — моє життя прекрасне. Що в ньому може бути не так?

Велика Мати провела по моєму обличчю своєю примарною рукою, ніби прохолодний вітерець мене торкнувся. Я задумалась. Що ж мене так турбує, що позначилося на навколишньому середовищі?

— Невже нема того, хто засів гострим шипом у твоєму серці?

Я шумно видихнула. Здається, я зрозуміла, до чого веде Велика Мати. Але ця рана така стара, що я її майже не помічаю. Не може ж бути, що вона мене так турбує?

— Може, — відповіла Велика мати, прочитавши мої думки. — Поговори з нами.

І я заговорила. Я висловила Вищим все, що наболіло за довгі роки цього та навіть інших життів.

— Чому мені так не щастить із рідними? Я ж завжди вибираю хороших батьків, які підходять мені. А що зрештою? Або вони рано вмирають, або мене кидають. Чому моя мати так зі мною вчинила? І тепер вона хоче, щоб я її вибачила! Як? Як я можу її пробачити після всього?

— Пробачиш. Тому що в тобі живе любов. Вона заблукала, вона потребує твого світла. Лише ти її можеш зцілити, Ліє. Ти думаєш, що сама обрала сім'ю, в якій народишся? Ні. Ми підштовхнули тебе і ти повірила, що вона тобі підходить. Ти отримала таку матір, бо заслужила на неї. Ти здобула досвід. А вона отримає допомогу, якщо ти простягнеш їй руку. Все саме так, як і має бути. Навчайся, Ліє, іди вірним шляхом і тоді ти завжди будеш щаслива.

Я зітхнула. Мабуть, Велика Мати має рацію. Вона завжди має рацію. А я… Я така неідеальна, але сама вимагаю від інших ідеальності. Подякувавши за зустріч, я попрощалася з Вищими і повернулася в реальність із чітким наміром виправити усі свої помилки.

Я хотіла одразу поговорити з мамою, але вона замкнулася разом з Авророю та Євою на кухні, так що розмову довелося відкласти. Взявши з полиці книгу, я піднялася в колишню кімнату Аврори і, зручно влаштувавшись, поринула в читання. З того часу, як Сем повернувся, Аврора більше тут не ночувала.

— Ось ти де! — я встигла прочитати лише один розділ, як до мене зайшов Дом. Він ліг поруч і, притягнувши мене до своїх обіймів, ніжно поцілував. — Ти чого ховаєшся?

— Не ховаюсь я. Просто мене не пускають на кухню. Вирішила поки що полежати з книгою.

— Але чому ж тут, а не в нашій спальні? — Дом дивився на мене здивовано.

— Вона в мене асоціюється із дитячою. Аврора її так і не обжила, хоча мені хотілося, щоб вона жила в ній. Але якщо вони з Семом не хочуть сюди переїжджати, значить, ця кімната так і залишиться дитячою. Треба буде кудись прибрати це ліжко та купити два дитячих.

— У нас ще багато часу, люба, — Дом знову мене поцілував.

— Сподіваюся… — зітхнула я.

— Тебе щось турбує? — від уваги Дома не сховалась моя тривожність. Тут і емпатом не треба бути, щоб помітити. — Ти добре почуваєшся?

— Діти тут ні до чого, — поспішила я запевнити чоловіка, щоб він даремно не хвилювався. — Мої думки займає мама. А ще стан справ у Ері. Ти ж не підеш воювати туди?

З того дня, як мама розповіла про погіршення ситуації з магами-загарбниками та їхнє просування вглиб Ери, я не могла перестати думати про те, що Дом може порушити своє слово і знову піти на війну. Мене дуже гризли ці думки, але я ні з ким не хотіла ними ділитися, боячись почути те, чого не хотіла чути. Але зараз я пересилила себе та запитала чоловіка. Нехай скаже як є. Може, я даремно себе накручую.

— Не піду, — Дом погладив мене по животу. — Я хочу бачити, як народяться наші діти, хочу бачити, як вони зростають. Я не можу цього пропустити. Ви для мене важливіші за будь-яку війну.

Я притулилася до чоловіка і сховала у нього на грудях своє обличчя, крадькома обтираючи об його футболку сльози. Я відчувала таку подяку до нього, таке щастя!.. Справді даремно себе накрутила.

— А з твоєю матір'ю що? — запитав Дом, коли я відсторонилася.

— Вищі хочуть, щоб я її пробачила. Аврора теж прагне нас помирити, та й сама мама явно хоче налагодити стосунки. А я не знаю… Занадто багато ран вона мені завдала…

— Дай їй шанс, Ліє, — Дом подивився на мене, ласкаво провів рукою по щоці. — Мені ж ти його дала. А я ж тобі теж чимало ран завдав.