Розділ 26. Погані новини

Аврора, 1-4 червня

Перший день літа ознаменувався появою Велімира до сніданку — як завжди, без жодного попередження. Я майже звикла до його раптових магічних переміщень, а ось бабуся Стефанія та Деніел в один голос скрикнули від несподіванки.

— Стефаніє? — Велімир і сам здивувався нашим гостям. — Ти тут? Давно не бачилися.

— Велімире? — бабуся помітно напружилася. Схоже, вона, як і мама раніше, не дуже добре ставилася до Велімира. Воно і зрозуміло: вона вочевидь бачила в дитинстві, як він залицявся до бабусі Вести в той час як мій прадід був на війні. Приємного мало, згодна, але справжнє кохання завжди можна зрозуміти. — А ви що тут робите? Я думала, ви давно перестали спілкуватися з мамою.

Я одразу підскочила і підійшла до Велімира, прагнучи не допустити конфлікту.

— Велімир приходить до мене. Він мене навчає. Ой! — я тільки зараз згадала, що бабуся Стефанія досі не знає правди про походження свого молодшого брата. — А ти ж вчора з бабусею Вестою так і не поговорила, ба, — і, повернувшись до шамана, додала: — Велімире, сідайте, поснідайте з нами, а я поки що відправлю бабусі Весті магічне послання. Ви ж хочете, щоб вона прийшла?

— Так, поклич її, — Велімир кивнув і присів за стіл.

Я простежила, щоб шаману налили чаю та втекла до майстерні. Мені потрібна була тиша, щоб зосередитися і витягти з себе трохи магії. Відправивши послання, я повернулася до вітальні. Тепер ми постійно тут їли, коли збиралися всією родиною. На кухні нам просто не вистачало місця.

— Значить, ось як воно вийшло з артефактом сили… — задумливо промовив Велімир, коли я повернулася назад. Мабуть, мама йому вже все розповіла. Я Велімиру у листі подробиць не повідомляла, тільки написала, що Сем прокинувся. — Що ж, добре, що все вийшло врешті-решт. Я радий. Я вже втомився отримувати за невдалу пораду Сему.

— Більше не слухатиму ваших порад, Велімире! — реготнув Сем.

— Як до чогось важливого прислухатися, так ти упираєшся, а як дурню якусь зробити — завжди будь ласка… — пробурчала я, сідаючи поряд із Семом. Моя недопита кава вже встигла охолонути, але я й холодну любила. Взявши ще одне печиво, я продовжила снідати.

— У цьому весь я, нічого не вдієш, Аво, — Сем залишив на моїх губах швидкий поцілунок, хоч і знав, що я не дуже люблю, коли він демонструє свої почуття при сім'ї. Мене це трохи бентежило. Словами, вчинками — будь ласка, але всі ці поцілунки та грайливі обійми я воліла залишати для спальні.

Бабуся Веста прийшла, коли ми вже закінчили зі сніданком і прибирали зі столу. Вона подивилася на Велімира примружившись, щосили зображуючи холодну і неприступну жінку. Їй не хотілося здаватися так просто.

— Що, Веле, приїхав перевірити, як тут Сем?

— Саме так, — Велімир зніяковіло усміхнувся. — Як бачиш, нам із Авророю вдалося його повернути. І Лія також допомогла.

— І що тепер? — погляд бабусі Вести був суворим, але губи трохи кривилися в усмішці, на її обличчі, як і в душі точилася боротьба.

Мені дуже хотілося якнайшвидше помирити старих, адже роки їхнього життя добігали кінця, тому взяла бабусю Весту за руку і потягла її до Велімира.

— А тепер — миритися, — я вклала її руку в його і відійшла назад. — Досить уже цих ваших образ.

У кімнаті повисла незручна тиша. Ми всі завмерли в очікуванні, яке рішення прийме бабуся Веста. І вона здалася. Зняла свій блок та дозволила собі знову відчувати. Ледве усміхнувшись Велімиру, вона стиснула його руку і тихо сказала:

— Гаразд, не злюся я більше на тебе, Веле.

А ось я усміхалася на весь рот! Ще одну рану в сім'ї мені вдалося зцілити. Залишилася тільки бабуся і мама, але, певна, я й тут впораюся.

Після недовгої розмови Велімира з Семом про його перебування в астралі і те, як я його витягла звідти, бабуся Стефанія, вибравши момент, коли ніхто не говорив, запитала бабусю Весту:

— Мамо, а що я маю знати про свого брата? Мені ще вчора Аврора сказала, що мені слід тебе розпитати.

Велімир помітно напружився, бабуся Веста — тим паче. Ми ж із Семом ледве стримували усмішки. Так, непроста розмова має бути: не кожна людина в 63 роки дізнається, що в її брата інший батько.

— Може, потім?.. — бабуся Веста з надією подивилася на свою дочку. — У нас є важливіші питання для обговорення. Зайдеш до мене в гості, Стефонько, поговоримо вдвох, я тобі все розповім.

— Ну вже ні! — бабуся насупилася. — Знаю я твоє «потім», мамо. Забудеш і нічого не скажеш.

Про потайливість бабусі Вести можна складати легенди. Що-що, а мовчати вона вміла краще всього.

— Всі ж знають про Венедикта, бабусю Весто, — нагадала я їй. — Якщо не розповісте зараз, я сама все розповім ввечері.

Бабуся Веста невдоволено зиркнула на мене, насупилась і, зробивши кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися, сказала як ні в чому не бувало:

— У вас із Венедиктом різні тати.

У бабусі Стефанії буквально очі на лоба полізли від почутого, але вона швидко прийшла до тями і, зиркнувши на Велімира, запитала:

— Він його батько?

— Він, — кивнула бабуся Веста.

— А Вен знає?

— Звісно, знає!

— Звісно! — пирхнула бабуся Стефанія. — Він знає, а я ні. Чому ти мені нічого не сказала?

Бабуся Веста кинула на мене невдоволений погляд, ніби докоряючи мені в тому, що я затіяла цю розмову. Їй явно було б простіше обговорити все віч-на-віч із бабусею Стефанією, ось тільки це могло затягтися на невизначений час. Я ж вважала, що вона достатньо приховувала, час говорити правду.

— Ти тоді поїхала вчитися в Еру, доню. Венедикт тяжко прийняв правду і незабаром відмовився від мене через неї. Я не хотіла втратити й тебе.

— Отже, через це Вен утік до столиці і перестав з нами спілкуватися? — бабуся Стефанія якось вся одразу зникла. — А я все гадала, чому він образився на тебе. І на мене заразом. Він же тільки на мої дні народження листи надсилає, а так мовчить увесь час, ніби чужий.