Розділ 25. День народження Сема

Аврора, 24-25 травня

За день до дня народження Сема прийшла бабуся Веста і з винуватою усмішкою простягла листа мамі.

— Що це? — мама підозріло примружилася. Бабуся так рідко дозволяла прочитати свої емоції, що така відкритість завжди насторожувала.

— Сьогодні вдень приїде твоя мати, Ліє, — бабуся Веста наполегливо намагалася всунути мамі листа. — Я їй тиждень тому писала і вона відповіла. Потрібно зустріти її на вокзалі в Нармі.

— І що ж ти їй розповіла, бабусю, якщо вона кинула все і примчала?! — мама не просто злилася, вона закипала не гірше за чайник. Невже вона так не любила свою матір?

— Тільки про Аврору. Вона хоче познайомитися зі своєю онукою. Має право. І про майбутніх онуків, — бабуся кивнула на мамин живіт, — їй теж треба знати, але це ти їй сама скажеш. Я не стала писати про твою вагітність.

— Дякую, що хоч це мені залишила! — невдоволено пирхнула мама. — І хто тебе просив лізти?

— Вона — твоя мати, Ліє. Хоч яка, але мати. Час би вже це прийняти. А ще вона хотіла побачити Сема. Про його астральні пригоди я також розповіла.

— Краще розповіла б їй, що її брат — син іншого чоловіка, а не дідуся Кіма. От би вона здивувалася! Як свої проблеми, то ти ховаєш, а як у мої — лізеш без дозволу.

— Мої не такі важливі, Ліє. Будь ласка, не сперечайся. Твоя мама приїде о 14:30. Зустрінь її, будь така ласкава.

Підклавши листа під горщик із соняшником, щоб не здуло поривом вітру, бабуся пішла додому, залишивши нас у змішаних почуттях. Скривившись так, наче з'їла цілий лимон без цукру, мама підійшла до вікна і витягла з-під горщика листа. Пробігши його очима, вона насупилась ще більше.

— Вона надовго приїжджає, — мама жбурнула листа на стіл. — Ще й із чоловіком. Дивно, що його дітей із собою не прихопила!

— Та годі тобі, мамо, — я взяла її за руки, намагаючись підбадьорити. — Нехай приїжджає. Я дуже хочу познайомитися зі своєю другою бабусею. Що не так?

— Не так те, що вона житиме тут увесь час. Якщо я її вижену в таверну кімнату знімати, бабуся зі мною не розмовлятиме. До себе вона її жити принципово не візьме, хоче, щоб ми помирилися.

— Ну то помиріться!

— Вона кинула мене, кинула магію, забула своє коріння. Як я можу їй пробачити? — обурювалася мама.

— Як? Мовчки. Ти ж добра шаманка, ти несеш людям світло, любов та зцілення. Але хіба можна зцілювати інших, коли в душі твоїй кровоточива рана?

— Легко! Все життя так робила, — не здавалася мама.

— А ти не думала, що можеш піднятися на рівень вище, стати сильнішою, якщо спершу залікуєш свої рани? Ти робиш гірше тільки собі, продовжуючи ображатись. Жити набагато легше, коли пробачаєш і відпускаєш образи. Спробуй, мамо, — я стиснула її руки, усміхнулася підбадьорливо. Мені хотілося допомогти їй, зцілити те, що мучило її багато років. У мене чудово виходило склеювати частинки нашої сім'ї, думаю, і з бабусею Стефанією у мене все вийде.

— Я подумаю, — пробурчала мама, опускаючись на диван.

Я відчувала, що вона все ще злиться, але потихеньку буря в ній затихала. До приїзду бабусі з нею вже все буде гаразд.

— Треба збиратися, — вирвав нас із задуму тато. — До Нарми дві години їхати, а ми навіть транспорту ще не знайшли.

— Їдьте без мене, — заявила мама. — Не думаю, що в моєму стані кілька годин трястись у возі туди й назад корисно.

— Дорога від Чари до Нарми не така вже й погана, там майже немає ям. Сильно трясти не буде, — я кілька разів нею їздила із Семом, тож чудово пам'ятала. — Не хочу чути жодних «ні», мамо, ми їдемо разом.

— І я з вами! — вклинився Сем. Повернувшись до сестри, він спитав: — А ти, Єво?

— Ну ні, залишуся вдома. Не люблю вокзали, ти ж знаєш, Семе. Мені там сумно.

Мама встала з дивана і, продовжуючи хмуритися, пішла в передпокій взуватися.

— Чого розсілися? — вона обдарувала нас невдоволеним поглядом. — У нас мало часу. Ходімо. А ти, Єво, якщо залишаєшся, то сходи, будь ласка, в таверну і замов вечерю. У мене сьогодні нема бажання готувати. Десь на п'яту вечора.

— Буде зроблено! — весело вигукнула Єва, проводжаючи нас до самого ґанку.

День видався не надто спекотним, що не могло не тішити: тягтися в возі у спеку було б справжнісіньким пеклом. Ми швидко знайшли візника і вирушили в дорогу. Спостерігаючи, як місто змінюється лісом, а ліс квітучими полями, я відчувала небувалу наснагу. Я не подорожувала рівно півроку і вже встигла скучити за цим рухом. Мама хоч і сиділа з незадоволеним обличчям і бурчала на кожній грудці та ямці, але заспокоїлася і змирилася з фактом приїзду бабусі Стефанії. Сем же так задоволено усміхався, обіймаючи мене, що я не могла не спитати:

— Чому ти так радієш, Семе?

— Твоєму волоссю, Аво, — два дні тому я нарешті знову пофарбувалася в рудий колір і Сем не міг мною налюбуватися. — Воно так гарно сяє на сонці.

Я усміхнулась. З кожним днем, проведеним із Семом, я все більше помічала, яким він милим іноді буває. Він раніше так старанно приховував у собі все своє кохання, ніжність, але зізнання в почуттях зламало захисну броню і тепер я відкривала для себе нового Сема. І він безперечно мені подобався більше колишнього. Я ніби закохувалась у нього заново.

Ми потрапили на вокзал за 10 хвилин до прибуття поїзда. Тут вже зібрався добрячий натовп із зустрічаючих і від’їжджаючих. Мама нервово походжала пероном, виглядаючи поїзд. Нарешті, він показався вдалині і вона занервувала ще більше. Я підійшла до неї і, взявши за руку, притулилася до її плеча.

— Я теж хвилююся, — сказала я. — Я навіть не знаю, як бабуся мене сприйме.