Розділ 20. Минуле без мами

Аврора, 5-10 березня

Після візиту до Сема я розпитала маму про галявину з озером і вона пояснила мені, де її шукати.

— Ти його щоразу знаходиш на цій галявині? — здавалося, мама здивувалася постійному місцеперебування Сема там.

— Так. І ти його на ній зустрічала?

— Так, я теж туди переносилася. Схоже, Сем справді дуже прив'язаний до цього місця.

Я легко знайшла галявину в лісі, незважаючи на те, що сніговий покрив змінив її. Ті ж сосни та пухнасті ялинки, тільки набагато вищі, ніж в астралі, і навіть повалену колоду, біля якої так любить сидіти Сем, я відшукала. Я обтрусила сніг з колоди і присіла на неї, дістала з рюкзака термос із чаєм та пиріжок із яблучною начинкою. Мені хотілося посидіти тут, відчути таке важливе місце для Сема. Я їла пиріжок, не поспішаючи пила гарячий чай, від якого піднімалася пара, зігріваючи мене цього ще по-зимовому холодного весняного дня. Я ламала голову над тим, як переконати Сема повернутися, але нічого не могла вигадати. Що ж зламає кригу його впертості?

Допивши чай, я залишила рюкзак на колоді та підійшла до озера. Воно, як і сосни з ялинами, виглядало набагато більше, ніж у астралі. Думаю, вся справа в тому, що Сем останній раз був на галявині ще дитиною і з того часу і дерева виросли, і озеро стало ширшим, але в іншому галявина практично не змінилася, як мені здалося. Звичайно, складно порівнювати літню та зимову галявини, але загалом вони були досить схожі. Я присіла біля краю озера, не наважуючись йти далі. Незаймана крига, місцями припорошена снігом, сяяла своєю блакиттю і манила мене.

— Це ж не пастка? — запитала я вголос, ніби зверталася до лісу та озера. — Крига досить міцна? Я ж не провалюся під воду, якщо ступлю на неї?

Найменше мені хотілося зараз приймати крижані ванни. Але озеро так і манило до себе, хотілося розбігтися і проїхатися кригою як у дитинстві.

— Зима була холодною і плюсової температури ще не було, отже, крига міцна, — переконувала я сама себе.

Я обережно ступила на кригу із самого краю, зробила кілька невпевнених кроків, потопталася і, переконавшись, що крига досить міцна, розігналася і поїхала. Забуте відчуття захвату наповнило мої груди разом із морозним повітрям, поколюючи та обпалюючи. Я летіла вперед, відчуваючи свободу, забувши про все на світі, навіть про обережність. Не помітивши замерзлого в кризі корча, я зачепилася і мій «політ» обірвався так само раптово, як і почався. Я впала на кригу, боляче вдарившись колінами і долонями. Злякавшись, що крига могла тріснути, я з жахом подивилася вниз, але тріщин піді мною не було.

— Все-таки, ти підступне, озеро, — нехай я відбулася легким переляком, але я засмутилася падінням. Щастя було таким швидкоплинним, я навіть не встигла їм сповна  насолодитися, як знову повернулася в сувору реальність.

Я вже збиралася підвестися і повернутися на берег, як крига піді мною несподівано почала світитися, спочатку я побачила маленьку фіолетову цятку, але з кожною секундою вона наближалася, стаючи більше. Я ледве встигла відповзти, як фіолетове світіння зробило акуратний круглий отвір у кризі розміром з горіх і переді мною в повітрі завис блискучий кристал.

— Забери мене звідси… — говорив він голосом Сема. — Поверни додому…

Я простягла руку до кристала і він ліг мені в рукавичку, вмить переставши світитися. Стиснувши його у своїй долоні, я поспішила на берег і, схопивши рюкзак, вирушила додому. Сподіваюся, мама допоможе мені розібратися із цим кристалом, бо я не розуміла, що з ним робити і нащо він з’явився. 

Не встигла я ввійти в хату, як до моїх вух долинула неголосна, але сердита суперечка. Мама з кимось лаялася у своїй майстерні. Скинувши взуття та верхній одяг, я поспішила до неї і з подивом виявила посеред кімнати Велімира.

— Я не збираюся йти проти власної бабусі! — шипіла мама, не помітивши моєї присутності.

— Я й не прошу мене любити, — голос Велімира звучав стомлено, йому набридла ця війна моєї родини з ним через Сема. — Я лише хочу поговорити з Авророю.

— Аврори немає вдома.

Я постукала по дверях, щоб привернути до себе увагу.

— Взагалі-то я вже повернулася. Рада вас бачити, Велімире.

Старий шаман повернувся до мене з усмішкою. Мама ж навпаки насупилась. Її дратувала присутність Велімира в домі. Не те щоб він їй не подобався, але мама була солідарна з бабусею Вестою і не збиралася так просто прощати старого за його невдалу пораду Сему.

— Хоч хтось мені радий у цьому домі.

— У вас якась справа до мене, Велімире?

— Так, є розмова і не одна, але твоя мама вперто не бажає мені дозволити тут залишитися. Доведеться, мабуть, винаймати кімнату в таверні.

Я подивилася на маму з обуренням. У нас було цілих дві вільні кімнати в будинку: моя (адже я здебільшого спала з Семом) і гостьова спальня на першому поверсі, не кажучи вже про кілька диванів у вітальні та майстерні.

— Ні в якому разі. Ви залишаєтеся тут, Велімире.

— Але, Авроро! Що коли бабуся прийде і… — спробувала обуритись мама, але я її перебила.

— Бабуся нещодавно приходила. Навряд чи вона найближчими днями знову завітає, тим більше намічається снігопад. Жахлива у вас весна просто.

— Натомість осінь довго теплом тішить, — усміхнувся Велімир, радіючи моєму заступництву.

— В цілому, навіть якщо бабуся прийде, я беру її на себе. Будь розумною, мамо, мені потрібна допомога Велімира. Я можу багато чого в нього навчитися.

— Але ж через нього Сем в астралі! — мама спробувала навести останній аргумент. — Хіба це тебе не зачіпає?

Мене більше зачіпало, що на бідолашного Велімира повісили всі злочини, але вголос я цього не сказала. Я вміла тверезо дивитися на ситуацію, відключаючи особисті почуття, тому чудово розуміла, що провини Велімира немає. Він хотів допомогти Сему, але трохи прорахувався, не взяв до уваги, що Сем абсолютний нуль у магії. Якщо кого й звинувачувати в тому, що Сем в астралі, то мене. Я покинула коханого, не пообіцяла повернутися, не змусила нас обох поговорити про почуття, ось він і накоїв дурниць. Хоча, якщо вже бути зовсім точною, то винний у всьому лише Сем. Його ніхто не змушував вирушати в астральний вимір, він сам зробив такий вибір і відповідальність за це рішення лежить лише на ньому. Ось про це мамі дійсно треба нагадати.