Розділ 19. Почуття провини

Аврора, 1-3 березня

Залишок зими я присвятила тренуванням у Форті та полюванні на мутів. Тато тепер рідко ночував у Форті, тому ми йшли разом зранку і ввечері поверталися додому. Мама поступово звикла до моїх вилазок у Форт і вже не бурчала. Звичайно, мама не розділяла моїх захоплень, але вона не заважала моєму розвитку, дозволяючи мені йти своїм шляхом. Мені хотілося і шаманству приділити трохи часу, але мама себе неважливо відчувала через вагітність, тому я її поки що не чіпала. Вдень я тренувалася і полювала на мутів, а вечорами читала книги про магію, шаманство, зілля і про все, що стосується Терри. Я так мало знала про світ, куди я прийшла жити до кінця своїх днів, що доводилося вивчати цілу гору інформації. Але я не засмучувалася. Мені подобалося дізнаватися щось нове.

В перший день весни погода все ще залишалася зимовою. Здавалося, цій зимі не буде кінця. Я не дуже любила холод, але мені подобалося забиратися в крісло біля вікна в кімнаті Сема, кутатися у зв'язаний мамою плед і читати книги з чашкою гарячого какао чи ароматного трав'яного чаю. Зима зачаровувала своїми краєвидами і спостерігати за нею з вікна мені подобалося. Особливо з вікна в кімнаті Сема: воно дивилося на ліс, до якого я тепер часто ходила на мутів. А ось з моєї кімнати відкривався вид на поля, а ліс виднівся лише вдалині. Захищена теплом будинку, я могла насолоджуватися зимою. З вікна вона виглядала казковою, але вся її чарівність губилася, щойно я виходила за поріг. Я не любила холод. Він завдавав мені фізичного дискомфорту. Варто було надіти недостатньо теплі штани і мої ноги свербіли від холоду і страшенно чесалися. Взимку я завжди була схожа на справжнісіньку капусту: багато шарів одягу, щоб холод не зміг до мене дістатися. Тільки ось у такому одязі ходити на мутів було незручно. Мені доводилося одягатися трохи легше, коли ми з хлопцями з Форту йшли в ліс, у мене була своя військова форма, але й під неї я одягала додатковий одяг. Незважаючи на активні рухи, мені все одно було незатишно на морозі і я мріяла, щоб швидше прийшло тепло. Я хотіла літа. Воно дарувало мені відчуття свободи. Тільки до літа ще дуже далеко і мені безперечно потрібно багато чого встигнути.

Згадати забуте мною минуле, допомогти мамі підготуватися до появи малюка в домі, розбудити Сема врешті-решт! Я хотіла, щоб він прокинувся до літа. Я збиралася трохи помандрувати, подивитись найближчі міста, знову побувати в столиці, але без Сема я нікуди їхати не хотіла. Я не уявляла подорожей без нього.

В останні дні я часто згадувала, як ми блукали з Семом дорогами Терри, шукаючи відповіді, як мені повернутися. Ми засинали разом і прокидалися, боролися пліч-о-пліч з мутантами і як би не було страшно, як би відчай не гриз мене зсередини, я все одно почувала себе щасливою тоді.

Новий світ, пригоди, цікавий, надійний, хоч і подекуди нестерпний і впертий чоловік поруч — то був час, коли я дихала на повні груди, час руху та змін. Зараз же все текло плавно і неспішно, нехай життя теж змінювалося, але мені не вистачало активніших занять. Мені не вистачало руху. 

Після тривалої перерви мама нарешті запропонувала провести чергове занурення у наші минулі життя. Я думала, що вона ще нескоро зможе за них узятися, так що її пропозиція стала для мене несподіванкою.

— Мамо, ти впевнена, що зараз варто проводити ритуал? Я не хочу забирати у тебе всі сили. Ти й так відчуваєш постійну слабкість. Мої минулі життя нікуди від мене не втечуть.

— Я зможу. Потім відісплюся день, побайдикую і буду знову в порядку. Я хочу показати тобі життя, в якому ми вперше познайомилися з твоїм татом. Для мене важливо, щоб ти його згадала.

Я усміхнулась. Дивлячись на те, як батьки пронесли своє кохання не лише через роки труднощів і випробувань цього життя, а й кількох минулих і не втратили тепла та ніжності одне до одного, я відчувала радість на душі. Так приємно знати, що справжнє кохання існує. Це давало надію на те, що й у мене може бути так. Я хотіла вірити, що між мною та Семом буде так само. Просто треба зламати його захисну броню. І, звичайно, повернути з астралу.

— Якщо ти наполягаєш, тоді добре.

— Я навіть покажу тобі одразу два минулі життя.

— Ти впевнена, що тобі вистачить сили? — я здивувалась. Раніше мама ніколи не показувала мені одразу кілька життів. — Може, не варто?

— Варто. З життя, де я вперше зустріла твого батька, я покажу тільки невеликий шматочок, а друге хочу тобі показати, щоб ти краще себе зрозуміла. Я довго не наважувалася тобі його показати, тому що спогади про нього для мене надто болючі, але я відчуваю, що треба.

— Давай краще потім його покажеш? Я не хочу, щоб ти зараз переживала негативні емоції, мамо.

— Потім буде пізно, — мама виглядала рішучою. — Ти маєш згадати його зараз, щоб знову не наробити дурниць.

Здається, справа стосується мого другого покликання. Напевно, в тому житті сталося щось важливе в моєму шляху воїна. Але ж я завжди вела життя шаманки при мамі, хіба ні? Можливо, й ні. Можливо, мама мені не все розповідала. Але якщо вона зважилася нарешті все показати, значить не варто відмовлятися.

— Гаразд. Тоді приступаємо.

Вже звичний мені ритуал переніс мою свідомість у минуле. 

Перше, що я побачила — моїх батьків посеред імпровізованої лікарні. Пам'ять послужливо підкинула мені спогад: це був розпал війни і ми допомагали хворим, десь шаманськими настоями, десь цілющими сеансами. Тато лежав на ліжку, а мама сиділа поруч із ним і, усміхаючись, щось йому шепотіла. То була їхня найперша зустріч. Батькові руки були в бинтах, але виглядав він цілком стерпно і, здається, навіть почував себе щасливим. Між батьками ніби іскра пробігла: вони не знали нічого одне про одного, крім того, що один був пораненим солдатом, а інша — шаманкою, але їм вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: вони створені одне для одного. Тільки ось життя не сприяло щастю: війни в той час тяглися десятиліттями з невеликими перервами і чоловіки рідко доживали до похилого віку. Те, що мій батько в тому житті дожив до 60 років, було рідкістю.