Розділ 11. Частина сім'ї

Аврора, 8-9 січня

У суботу з самого ранку поки весь дім, крім кішки, спав, я замісила тісто на пиріжки за рецептом баби Каті. Я збиралася спекти багато пиріжків з різними начинками — гарбузово-яблучною, сирною і, звичайно ж, з моєю улюбленою капустою. Мені треба нагодувати не лише бабусю Весту, а й родичів з боку батька, а їх було багато. Завтра зі мною приїдуть знайомитись дідусь, бабуся, дядько з тіткою та троє двоюрідних сестер із братом. Я трохи нервувала перед зустріччю, адже я так раптово звалилася до їхньої родини. Що коли вони мене не приймуть? Я хотіла вразити їх їжею, щоб розташувати до себе. Втім, напевно, вони хороші і я дарма нервую. Але я не могла не нервувати.

— Гей, ти що без мене готуєш? — мама Лія з'явилася на кухні, коли я вже закінчувала тушкувати капусту.

— Мені не спалося і я вирішила встати раніше, — я винувато усміхнулася їй. Мама Лія любила, коли ми готували разом. — Для тебе ще лишилося багато роботи. Я тільки тісто замісила і підготувала начинку, а треба ще безліч пиріжків зліпити. Навіть для Єви знайдеться діло, якщо вона не спатиме до обіду.

— Тоді давай швиденько зліпимо першу партію пиріжків, щоб вони встигли спектися до сніданку.

Ми одразу ж приступили до роботи. Поки ліпилися пиріжки, мама Лія мовчала, але я відчувала, що вона хоче щось сказати. Тільки коли ми відправили пиріжки випікатися і сіли за стіл із чашкою чаю, я запитала її:

— Тебе щось турбує?

Мама Лія відповіла не одразу. Вона ніби поринула в себе, дивилася в стіну за мною, але не бачила її.

— Я все ламаю голову над тим, про яку нагороду мені говорили Вищі, — вона, нарешті, поділилася своїми тривогами зі мною. — Як моє життя може змінитись? Очевидно, що має статися щось хороше, але я не уявляю що. Ти повернулася, ти — моя дочка. Яка ще мені потрібна нагорода?

Мене спантеличив її настрій. Вищі пообіцяли моїй матері нагороду, а вона, здається, не радіє їй, турбується через те, що не може передбачити, чим це для неї обернеться. Дивне діло! Я б однозначно раділа, якби мені пообіцяли приємні зміни, а мама Лія тривожиться.

— Я не знаю, що вони для тебе придумали, мамо Ліє, — я взяла її руку в свою і підбадьорливо стиснула. — Але ж це нагорода. Потрібно радіти, а ти переживаєш.

Мама Лія сумно усміхнулася і вільною рукою погладила мене по щоці.

— Ти погано знаєш Вищих, Авроро. Не всі їхні нагороди однозначно хороші. Вони грають з нами, дають те, що ти хочеш занадто пізно і вся радість від подарунка перетворюється на тугу про те, що час пішов і насолодитися дарунком ти просто не встигнеш. Я звикла жити за знайомим сценарієм і коли мені говорять про зміни, я починаю губитися.

Так ось у чому її проблема! Мама Лія чіпляється за звичне та знайоме їй, боячись проживати новий досвід. Але ж вона так не росте! Вона проживає одне й те саме життя в кожному втіленні, змінюються лише декорації та незначні обставини. Основа всіх її життів одна: нести світло людям, зцілювати їх і бути моєю матір'ю. Мама Лія застрягла в цьому, вона біжить по колу, а треба виходити за його межі. Тепер мені зрозуміло, чому Вищі постійно підкидають їй випробування. Вони хочуть її чогось навчити, вирвати зі звичного кола, а вона чинить опір.

Я поділилася з мамою Лією своїми думками і вона знову поринула в себе, роздумуючи над моїми словами.

— А знаєш, ти маєш рацію, доню, я, дійсно, стою на місці. Я не хотіла визнавати своїх страхів, думаючи, що якщо не озвучувати їх, вони перестануть існувати. Я загрузла в самообмані. Настав час вибиратися з цього болота. Так?

— Звичайно, мамо Ліє, ми разом впораємося.

Мама Лія усміхнулася мені, але щось все одно продовжувало її гризти. Я відчувала, як у душі її клубилася туга, така сильна, що ось-ось погрожувала перетворитися на біль. Я не могла її ігнорувати і запитала:

— Тебе ще щось турбує?

Мама Лія довго не наважувалася поділитися зі мною. Вона нервово кусала губи, ховала погляд, а всередині неї точилася боротьба. Я взяла обидві її руки в свої і, піймавши погляд, підбадьорливо усміхнулася.

— Говори.

— Чому ти не кличеш мене просто мамою? — пробурмотіла вона і опустила погляд.

Що ж, я підозрювала, що її це буде тривожити, але я так не хотіла цієї розмови, сподіваючись, що скоро звикну і називатиму її мамою, а не мамою Лією. Не склалось.

— Я 24 роки називала мамою іншу жінку, — чесно зізналася я. — Мені просто потрібно трохи часу, щоб звикнути. Розумієш?

— Розумію, — кивнула вона, все ще не підводячи погляду. — Але мене це все одно зачіпає.

— Я ж тебе люблю більше всіх на світі, — я присунула стілець ближче і міцно обійняла свою маму. — Хіба це не важливіше за будь-які слова?

— Іноді й слова важливі. Ти ж знаєш, що Сем кохає тебе, але ти хочеш це почути від нього.

— Так, але слова не завжди просто вимовити. Вони бувають надто важкими.

— Я знаю, люба, знаю, але…

— Дай мені ще часу, гаразд? — я притулилася чолом до щоки мами Лії.

— Добре, — вона провела рукою по моєму волоссю і я відчула, що її туга затихає.

Ми сиділи обійнявшись, поки аромат готових пиріжків не почав розноситися кухнею. Мама Лія встала, щоб витягти їх із печі, а я задумалася. Щось ще турбувало мою матір, щось, що навіть вона сама не могла зрозуміти. Я намагалася розібратися в заплутаному клубку її почуттів та тривог, але не бачила ні початку, ні кінця. У її душі відбувалося щось незрозуміле: суміш туги з радістю, надії зі страхом, якихось невиразних підозр і суцільних заперечень. Не варто, мабуть, зараз намагатися. Якщо мама Лія сама в собі розібратися не може, то і я не зможу. Я просто зачекаю, коли вона буде готова.

— Ти завжди можеш сказати мені про те, що тебе турбує, — я встала з-за столу і підійшла до матері, забираючи в неї тарілку з пиріжками. — Не бійся мене зачепити. Мені здається, я набагато сильніша, ніж ти.

— Так і є, — вона на мить повернулась до мене, усміхаючись, і відвернулася, щоб поставити грітися чайник. — Ти завжди була сильною. Можливо, у наступному житті нам потрібно помінятись ролями.