Розділ 10. Таємниця народження

Аврора, 5-7 січня

Вранці після сніданку, коли ми з мамою Лією разом мили посуд, вона мені розповіла про своє вчорашнє спілкування з Вищими.

— Не хочуть вони мені казати нічого. Сказали, що тільки з тобою розмовлятимуть. Тож сьогодні почну тебе навчати, Авроро. Чи готова ти повернутися до шаманських практик? — мама Лія погладила мене по плечу.

Я все ще навіть подумки не могла називати її просто мамою. Не тому, що не любила — любила і дуже, просто я звикла називати мамою іншу, а її я в цьому житті знаю лише кілька місяців. Для мене вона поки що мама Лія, але одного разу я обов'язково назву її мамою. Не зараз, а коли настане час, коли відчую, що готова.

— Давай почнемо, — кивнула я. — Хоч я й не пам'ятаю зовсім свої минулі життя, але відчуваю, що мене тягне вивчити все заново, повернутися до свого коріння, так би мовити.

— Ти й минулі життя згадаєш, люба. Потрібно трохи часу та практики. Спочатку розберемося, як ти опинилася на Землі, а потім повернемо тобі всі твої знання.

Влаштувавшись на підлозі у майстерні мами Лії, ми розпочали наші заняття.

— Насамперед тобі треба навчитися розслаблятися та відключати свої думки. Спробуємо почати з медитацій, — мама Лія взяла в руки бубен і вже хотіла почати співати, але я зупинила її.

— А я не можу переміститися в астральний вимір за допомогою зілля, як Сем?

Мама Лія відклала бубен і посунулася ближче до мене.

— Можеш, але ти, як і Сем, не знаєш, як працює астральний вимір і як поводитися в ньому. Ти можеш не зустріти там Вищих. Я навчу тебе зв'язуватися з ними безпосередньо, без ризику застрягти в астралі. Не вистачало мені ще тебе звідти витягувати, люба, — мама Лія стиснула мені руку. — У тебе все вийде, Авроро, давай починати.

— Мені треба щось робити?

— Я співатиму, а ти постарайся сконцентруватися на моєму голосі, звуку бубна і не думати більше ні про що. Може, не відразу вийде, але ми нікуди не поспішаємо.

— А як я зрозумію, що вийшло?

Мама Лія зітхнула, а я відчула, що їй стало сумно. Помітивши, що я зчитала її душевний стан, вона одразу змахнула з себе смуток і спробувала усміхнутися.

— Ніяк не можу звикнути, що ти взагалі нічого не пам'ятаєш і всьому тебе треба вчити заново… Стільки життів ми вчилися, стільки досвіду набули, а в тебе всі ці навички втрачені.

— Не думаю, що вони втрачені. Моя пам'ять просто заблокувала їх. Можливо, якщо я згадаю свої минулі життя, то й навички мої повернуться. Чи ні?

— Ймовірно, що так, але я з цим стикаюся вперше. Одна справа, коли людина раніше не знала про свої минулі втілення і жила простим життям, не бачачи істини, позбавлена знань і її поступово вчиш усвідомлювати і згадувати, і зовсім інша — коли людина була знаючою, а потім все втратила.

— Ми ж не будемо впадати у відчай? — підбадьорила я маму Лію. — Ти маєш право сумувати, але зневірятися не треба. Завжди потрібно йти вперед.

Мої слова наповнили маму Лію силою, її смуток розчинився під теплом моєї любові та підтримки. Тепер вона не примушувала себе усміхатися, вона справді сяяла.

— А от не всі твої знання зникли, моя дівчинко, — мама Лія провела рукою по моєму волоссю і, притиснувши мене до себе, поцілувала в лоба. — Нехай ти нічого не пам'ятаєш, але ти залишилася самою собою: така сама сильна і впевнена. Ти ніколи не здавалася і завжди йшла вперед. А я не така. Я часто сумніваюся. Мені весь час здається, що я не до того світла йду, що насправді воно — темрява. А ти… Ти ризикуєш і… перемагаєш. Іноді ні, але ти ніколи не шкодувала про свої рішення. Ти сильна, а я… не завжди.

Я міцно обійняла маму Лію у відповідь, даруючи їй своє тепло і ділячись силою. Ми сиділи на підлозі, обійнявшись, і немов насичували одна одну, передаючи енергію, думки, сили. Тільки знайшовши гармонію, ми розтиснули наші обійми і подивилися одна одній в очі: майже єдине, що нас відрізняло, її карі та мої блакитні із золотистими прожилками. Та ще й волосся. Волосся, точно! Потрібно стерти цю відмінність.

— Хочу висвітлити волосся, щоб ще більше бути схожою на тебе, — я підморгнула мамі Лії. — Є тут якісь фарби?

— Звичайно є. Давай займемося цим завтра, якщо не передумаєш, а зараз медитація. Коли відчуєш, що не існує нічого, окрім моєї музики, перестанеш відчувати світ навколо і своє тіло, значить, у тебе все вийшло.

Я кивнула і, заплющивши очі, настроїлася на її хвилю. Пальці мами Лії ніжно торкнулися бубна, відбиваючи легкий, рваний ритм, який з кожним ударом ставав сильнішим, впевненішим, наростаючи, наче сніговий шар, що летить з гори. Коли ритм досяг кульмінації своєї сили, він вибухнув низькими нотами її голосу, розщеплюючи мене на маленькі частинки. Світ перестав існувати. Залишився тільки голос мами Лії, який вів мене крізь простір, повертав мене додому. 

Я не одразу помітила, що музика припинилася. Тільки коли мама Лія мене гукнула, я зрозуміла, що знову сиджу на підлозі в кімнаті і світ довкола мене реальний.

— Бачу, що вийшло, — тепла усмішка мами Лії зігріла мене, щойно я розплющила очі. — Ти легко відключаєшся, а отже, не знадобиться багато часу, щоб встановити зв'язок із Вищими. Можливо, навіть із першого разу вийде.

— Спробуємо зараз? — запитала я. Якщо занурення у світ Вищих таке ж легке і приємне, то я хотіла якнайшвидше там опинитися. Мені подобалося почуватися поза цим світом.

— Давай спробуємо. Отже, Авроро, — мама Лія відклала бубен і знову присунулася до мене ближче, — я тобі розповідала про Вищих, але нагадаю ще раз. Вищі душі, хранителі решти душ, їхні прабатьки, щось на зразок богів, якщо мислити земною термінологією, але трохи інші, ближчі і однозначно реальні. Їх семеро: чотири жінки та троє чоловіків, найголовніша душа належить жінці. Я називаю її про себе Великою Матір’ю. Вони виглядають як фігури у довгих балахонах з капюшонами, обличчя їх не видно, а силуети дещо розмиті та трохи прозорі, випромінюють м'яке сріблясте сяйво. Вони живуть у вимірі, що зветься Колискою Душ. Туди-то твоя свідомість і має вирушити.