Розділ 9. Шанс на щастя

Лія, 3-4 січня

Ще недавно я почувала себе найнещаснішою жінкою на світі, а зараз мене переповнювало щастя. Дом повернувся до мене, хоч я й не сподівалася, а Аврора якимось несподіваним чином виявилася нашою рідною дочкою. Зараз я не хотіла думати, чому так вийшло, я надто втомилася за день, але пізніше обов'язково розгадаю цю загадку. Вищі мені повинні сказати, що вони натворили!

— Я не можу собі пробачити того, що наговорив тобі, Ліє, — Дом підійшов до мене ззаду і обійняв, поклавши голову на моє плече.

Я відчувала, як чоловіка гризе зсередини його вчинок і мені самій ще боліло, але він щиро каявся. Нехай раніше у нас не було таких серйозних сварок, але ми сварилися, і осад деякий час залишався. Зараз все було інакше. Між нами ніби утворилася невелика прірва, всього півметра, але ми стояли по різні боки і ніяк не могли вирішити, кому перестрибнути. Дом боявся підступитися, а я хотіла, щоб перший крок зробив він. Дом через почуття провини боявся зробити цей крок. Я бачила його невіру в те, що я його повністю пробачила. Здається, він навіть не вважав себе гідним прощення. А я лише дуже хотіла забути той день, коли Дом пішов, викреслити його з життя, але пам'ять — підступна штука: вона пам'ятає те, що ми хочемо забути, і стирає те, що для нас цінне. Я хотіла не пам'ятати його образи, але я пам'ятала і не могла так просто йому подарувати їх, навіть якщо намагалася усміхатися. Я знала: рано чи пізно біль вщухне, але цього разу нам потрібно більше часу.

— Нічого не зробиш. Що сказано, то сказано, — я погладила його по щоці.

— Я не вартий тебе, — Дом продовжував катувати себе.

— Не вигадуй.

Я вивільнилася з обіймів Дома і посадила його на ліжко. Нам треба поговорити і найкраще це зробити, дивлячись одне одному у вічі.

— Розумієш, Ліє, найбільш жахливе: я хотів зробити тобі боляче. Хотів, щоб і ти страждала, як я. Ось чого я собі не можу пробачити.

— Я знаю, як тобі боляче, Доме, я ж емпат. Я розумію твою злість, розумію твій біль, але ж я так само страждала без дочки. Не моя вина у тому, що її у нас забрали. Хоча… — я замислилась. Вищі цілком могли мене за щось покарати чи дати урок. — Можливо, я справді в чомусь завинила і вони мали причину дати нам саме таке життя. І те, що Аврора до нас повернулася, те, що виявилася нашою дочкою, явно свідчить, що ми йдемо вірною дорогою. Я, ти — ми зробили те, що потрібно було зробити, щоб отримати нагороду.

— Але я все рівно не повинен був усього цього тобі говорити, — Дом важко зітхнув.

— Не повинен, але ти сказав. Ми не можемо змінити минулого, не можемо забрати назад так необережно сказані нами слова, зате ми можемо зробити висновки і не допускати таких помилок у майбутньому. Як сказала Аврора — «все можна виправити, доки людина жива».

Я говорила тихо і спокійно, з любов'ю в голосі, але всередині мене вирувала гроза. Насправді мені зараз хотілося накинутися на Дома з кулаками, витрусити з нього всю душу і кричати, дивлячись йому прямо в очі: «Якого чорта ти мене образив, недоумку?!» Але він так страждав через свою помилку, так щиро каявся, що я не могла дати волю емоціям. Я ж хороша, я світла, я маю нести добро, я маю створювати, а не руйнувати. Такою є моя місія.

— А як виправити ненависть до себе? — схоже, Дом не вірив, що погане можна виправити.

— Хорошими вчинками. Коли ти робиш щось приємне людині, перед якою завинив, то поступово рани затягуються. Образи забуваються, любий. Важливими є не погані вчинки в минулому, а небажання повторювати їх у майбутньому.

— І що ж хорошого мені для тебе зробити, Ліє? — Дом сумно усміхнувся.

— Для початку можеш просто поцілувати.

Дом одразу ж притягнув мене до своїх обіймів і довго цілував. А потім була ніч, наповнена ніжністю та пристрастю. Ми зцілювали одне одного своїм коханням і рани затягувалися, шрами зникали. Ми направили наші емоції на кохання, а не війну і тільки так врятувалися від вибуху. Ми знову разом, причина наших сварок нарешті зникла і тільки це важливо. Тепер наше життя буде іншим. Щасливим.

Я прокинулася в обіймах Дома. Він тихо сопів мені на вухо, міцно, але ніжно обхопивши мене своєю рукою, наче боявся, що я втечу. Я спробувала вибратися з його обіймів, треба було готувати сніданок, але він прокинувся і притиснув мене до себе.

— Не йди, — прошепотів він, поцілувавши мене в шию.

Хіба я могла чинити опір? Мені так не вистачало його ранкової ніжності. Ми провалялися в ліжку ще близько години, а коли спустилися на кухню, то виявили, що там уже господарює Аврора разом із Євою.

— Хто проспав, той миє посуд! — побачивши нас, вигукнула Єва.

— Раз сніданок готувати не треба, так тому і бути, посуд тоді за мною, — я усміхнулася.

Присівши за стіл, я з цікавістю подивилася на те, що приготувала Аврора. На вигляд оладки, але розміром з млинець.

— Це панкейки, — пояснила мені Аврора. — Щось середнє між оладками та млинцями. Традиційна страва однієї з країн Землі. А до них йде кленовий сироп, — Аврора поставила на стіл баночку з сиропом. — Куштуйте.

Ми з апетитом поснідали — Аврора, як завжди, чудово готувала. Кулінарія — наша спільна пристрасть із нею.

— Треба Аврору познайомити з моєю ріднею та твоєю матір'ю, — сказав мені Дом, коли ми допивали каву.

— З твоєю — будь ласка! — я завжди добре ладнала з батьками чоловіка та сім'єю його молодшого брата, але зі своєю матір'ю я воліла не спілкуватися. Я так і не змогла їй пробачити, що вона зрадила магію і залишила мене на бабусю заради нового чоловіка. Вона не прагне мене бачити. Навіщо мені шукати з нею зустрічей? — А зі своєю я поки що не готова. Можливо пізніше.

— А що не так? — здивувалася Аврора. — Коли ми були у Велімира, Сем розповідав про неї. Її звуть Стефанія, так? — я ствердно кивнула. — Сем казав, що тебе виховувала бабуся Веста, а вона поїхала до Ери. Але ж вона приїжджає іноді? — я знову кивнула. — Я розумію, що ви не дуже близькі з нею. Але ж ви не посварилися?