Розділ 7. Час повертатись

Аврора, 20-31 грудня 2021, 1 січня 2022

Після того, як я вирішила повернутися на Терру, мені навіть дихати стало легше. Я більше не сумувала, в моїй душі оселилося приємне хвилювання, яке завжди супроводжувало мене перед довгими поїздками або позитивними змінами. Звичайно, іноді на мене накочувала тривога і навіть деякі сумніви, але ж це нормально. Я покидаю звичний мені світ назавжди, покидаю все, що було мені знайоме з народження. Покидаю сім'ю, яка нехай і не була мені рідною, але вони — єдина сім'я, яка в мене є. Про своє рішення я сказала тільки Максу та Софії, батькам поки не стала говорити. Я боялася, що вони розлютяться, почнуть мені дорікати в егоїзмі, а я хотіла провести останні дні з ними мирно. Я хотіла запам'ятати їх радісними. Вони дійсно зараз дуже раділи весіллю Макса та Софії і псувати сімейну ідилію повідомленням про від'їзд було жорстоко.

Я просто потихеньку збиралася в дорогу. Склала список справ, які я хотіла завершити тут і список речей, які мені треба взяти із собою. Мені потрібно було якось вмістити все своє життя у невеличку валізу та рюкзак, що призвело до деяких складнощів. Окрім моїх особистих речей, я збирала подарунки для терринців. Якщо з проханням друзів Дома, які зробили мені зарядний пристрій, було просто — вони хотіли більше нашої музики, то з побажаннями Єви та бабусі Вести виникли труднощі. Єва хотіла щось з одягу та прикрас, а ще картину, а бабуся Веста — кущ калини.

Головна проблема полягала у грошах. Останнім часом я перебивалася підробітками в інтернеті і якщо на щоденні витрати та частку за комуналку мені вистачало, то на серйозні покупки — ні. А ще я мала щось подарувати братові на весілля. Більшість грошей я відклала йому на подарунок, решту витратила на себе, а для терринців у мене майже не залишалося грошей.

За 5 днів до весілля я влаштувала зустріч із подругами. Я не могла піти, не попрощавшись із ними. Останнім часом нам нечасто вдавалося зустрітися, у кожної було своє життя, деякі мали сім'ю та дітей, але коли я сказала, що їду — ніхто не відмовився. Я розповіла їм ту саму історію, що й батькам і, між іншим, поскаржилася, що мені катастрофічно не вистачає грошей, щоб купити все необхідне перед від'їздом.

— Візьми кредит і зникни. Ніхто тебе не знайде, — запропонувала Віка.

— Щоб потім її батькам дзвонили та діставали? — заперечила їй Ліза. — Може, щось продаси? Напевно ж у тебе повно непотрібних речей, які ти не береш із собою.

— Я вже дещо продала, але це довга історія, а я збираюся їхати після святкування Нового року, — відповіла я.

Настя, у якої ми сиділи вдома, підняла руку, закликаючи нас до тиші, і, поміркувавши з хвилину, висунула свою пропозицію.

— Дівчатка, а давайте ми всі скинемось Аврорі й підключимо наших знайомих?

Я запротестувала. Тільки не вистачало мені ще в подруг брати гроші!

— Я не зможу вам віддати. Я не повернуся, а зі зв'язком там проблеми. Я навряд чи зможу поповнити у тому поселенні карту і переслати вам.

— І не треба, — заперечила Настя. — Нехай це буде нашим тобі прощальним подарунком. Якщо хочеш, можеш натомість віддати нам речі, які ти не змогла продати. Щось ми залишимо на згадку про тебе, щось продамо. Дівчата, як вам ідея?

Усі підтримали Настю. Ніхто навіть слова не сказав проти, а я відчувала себе збентеженою та розгубленою. Я не очікувала навіть, що подруги готові просто взяти та зібрати для мене грошей. Просто так, хоча я і не просила, лише поскаржилася.

— Якщо це тебе так сильно напружує, — запропонувала Віка, — то вважай, що ми подарували тобі подарунки на День народження на кілька років уперед. Адже ми тепер не зможемо разом відсвяткувати.

— Ну, якщо так, — усміхнулася я і здалася.

За кілька днів у мене на карті зібралася непогана сума: скидалися не лише подруги, а й незнайомі мені люди. Деякі відправляли сотню-другу, інші більше, але навіть невеликі суми мали значення. Коли я зрозуміла, що грошей більше, ніж потрібно, я попросила Настю зупинитися.

— Я не зможу все витратити, — сказала я їй по телефону.

— Зможеш! — Настя засміялася. — Витрачати гроші — це легко. Купуй все, що душа забажає.

— У мене валіза маленька.

— Купуй щось дрібне, але цінне: прикраси, наприклад. Що не встигнеш витратити — подаруй від нас Максу. Знайшла проблему!

Так, справді, витрачання грошей ніяк не могло бути проблемою. Я купила все, що хотіла, крім одного: куща калини для бабусі Вести. Влітку на ринку я б легко його відшукала, але взимку! Де взяти калину взимку? Я обійшла деякі магазини із рослинами, але там були тільки кімнатні рослинки. Не встоявши, я спокусилася на композицію із сукулентів із мініатюрними кактусами і повернулася додому. Зачинившись у кімнаті, я знову сіла перебирати речі. Багато чого хотілося взяти, особливо книги, але я розуміла, що просто не дотягну все на собі та велосипеді від Вільховиці до Чари. Ще не факт, що все переміститься разом зі мною. Я хоч і взяла мотузку, якою планувала зв'язати разом валізу, велосипед та мене, але раптом щось піде не так? Замислившись, я не одразу почула, що у двері наполегливо стукають. Відчинивши засувку, я побачила Макса.

— Збираєш речі? — тихо спитав Макс, як тільки я впустила його в кімнату.

— Так. Намагаюся вмістити все своє життя в одну валізу.

— Тяжке завдання. Може, візьмеш ще одну сумку?

— Куди? В зуби? Я й так не уявляю, як повезу все на велосипеді.

— На велосипеді? — здивувався Макс і я зрозуміла, що проговорилася. — Ти ж казала, що тобі вдалося зв'язатися з тим хлопцем і він забере тебе машиною з села, а до села тебе довезу я.

Треба придумати щось інше чи… сказати правду? Але чи повірить він мені, як Софія? Я вагалася.

— Ні з ким я не зв'язувалася. Я думала, що найму машину в селі на гроші, що залишилися, і зроблю їм сюрприз. Але цілком можливо, що деякий час мені доведеться їхати велосипедом. Поряд із тим поселенням дороги погані.