Розділ 6. Нас більше немає

Лія, 10-15 грудня

Вранці мене розбудив ніжний поцілунок Дома. Я відразу ж розплющила очі і притягла його до себе. Він не чинив опір і заліз у ліжко просто в одязі.

— Скучила? — Дом продовжив покривати моє тіло поцілунками.

— Не те слово!

Я була рада, що він так скоро повернувся додому. Мені завжди спокійніше, коли чоловік поряд. Він вміє відносити геть усі тривоги і смутки своїми поцілунками та дотиками. В його обіймах я забуваю про біди. Як добре, що з роками ми не втратили ні кохання, ні бажання і так само насолоджувалися одне одним, як і 20 років тому. Звичайно, ми часто сварилися, але все одно мирилися. Всі ж сваряться. Це нормально. Це не назавжди.

Спустилися на кухню ми на годину пізніше, ніж звичайно. Єва вже сиділа за столом і похмуро пила каву з вчорашнім горіховим печивом. Побачивши нас, вона одразу повеселішала.

— А я думаю, чому сніданку досі немає. А це тато Дом повернувся, — Єва хихикнула.

— Могла б і сама сніданок приготувати, адже велика дівчинка вже, — я провела рукою по її волоссю і поцілувала в маківку.

— Я ж не вмію так смачно готувати, як ти, мамо Ліє.

— Будеш омлет із грибами? Чи ти вже наїлася печивом?

— Буду.

Дивно, як у цю мініатюрну дівчину вміщується стільки їжі! І не товстіє! Добре бути молодою. Я вже так багато їсти і не товстішати не можу.

— А що там Сем? — тільки під кінець сніданку Дом помітив, що Сем досі не з'явився. Він часто пізно вставав, тож його відсутність за сніданком не була дивовижною. — Спить досі чи куди подався?

Гарний настрій миттю зник, як у мене, так і в Єви.

— Сем у чергову історію вляпався… — знехотя почала я.

— Що він знову накоїв?

— Вирушив у астральну подорож… — видавила я.

— Якого біса?

— Ой, Доме, це така історія…

Я налила собі ще кави і розповіла чоловікові від початку до кінця про все, що примудрився наробити наш пустоголовий хлопчик. З кожним моїм словом Дом хмурився все сильніше. Коли я перестала розповідати, він мовчки підвівся і вийшов із кухні. Я поспішила за ним. Він прямував до спальні Сема. Відчинивши двері в кімнату і побачивши Сема сплячим, він повернувся до мене.

— Його ніяк не можна розбудити?

— Я намагалася вчора, але нічого не вийшло. Сем той ще упертюх, сам знаєш, Доме.

— Знаю. Але він що залишиться таким назавжди?

— Ні. Я буду продовжувати намагатися його розбудити. А може, він і сам повернеться, коли знайде відповіді.

В очах Дома спалахнуло щось недобре, він ледве стримувався, щоб не посваритися. Тільки не це! Не так одразу! Він тільки-но повернувся додому, лише півгодини тому ми були близькі, а зараз... А зараз він був готовий мене придушити. Нехай Дом ніколи і не піднімав на мене руку, але в його погляді під час сварок я часто бачила це бажання.

— Він не помре в цьому твоєму астралі, Ліє? Адже не помре, так?

— Звичайно, що ні! — запевнила я його. — Ми з Євою щодня заряджатимемо камінь енергією, щоб вона його живила. Все з ним буде добре.

— Дивись мені!

Дом трохи розтанув і я хотіла взяти його за руку, але він не дався і вийшов із кімнати. Я не стала наздоганяти його і присіла на ліжко до Сема. Нехай Дом заспокоїться повністю, а я поки що побуду тут.

Ось тільки Дом заспокоюватись не збирався. За обідом він сидів мовчки і навіть не дивився у мій бік. Я не чіпала його, знаючи, що він зірветься і ми посваримося, якщо я почну лізти з розмовами. Залишивши з ним Єву, я пішла до Сема, щоб спробувати ще раз до нього достукатися. Спроба не дала результату: цього разу Сем навіть не захотів зі мною розмовляти, він постійно тікав, намагався від мене сховатись. Я вирішила йому не набридати і повернулася до реального світу. Сьогодні явно не найкращий день для спілкування із чоловіками.

Коли я прийшла до тями, Дом сидів поруч зі мною. Я усміхнулася йому, але він тільки насупився.

— Не вийшло? — тихо спитав він, а всередині стільки болю — наче Сем не в астрал вийшов, а з життя пішов.

— Поки що ні.

— Чому? — біль затоплював його, ризикуючи затягнути на дно, і я простягла до чоловіка руку, щоб втішити, але він її відштовхнув.

— Бо Сем упертий. Він не хоче повертатися. Йому потрібна Аврора, — я злізла з ліжка і стала перед Домом. Його біль заражав мене, мені хотілося плакати, але я тримала себе в руках з останніх сил. — Доме, ти ж знаєш, що мені відомі твої почуття. Не намагайся їх приховати за маскою байдужості, дай мені допомогти тобі.

— Ти дуже мені допоможеш, якщо повернеш Сема, — Дом підвівся з ліжка і взяв мене за руки. Він дивився мені просто у вічі. — Мені набридло всіх втрачати.

Незважаючи на те, що Дом тримав мене за руки, ніжно, з любов'ю, очі його випромінювали злість впереміж з болем. Мене розривало на частини від його суперечливих емоцій, я кожним міліметром шкіри відчувала, як чоловік бореться з бажанням посваритися і обійняти мене. Ми завжди балансували на межі. Все наше життя після смерті дочки перетворилося на ходіння канатом над прірвою: один невірний рух — і ти летиш вниз. І чим частіше ми падали, тим важче було знову підніматися.

— Мені теж. Думаєш, мені не боляче, Доме? Думаєш, я не проклинаю таке життя?

— Ти багато чого могла зробити, щоб було інакше, але ти не робиш. Дозволяєш людям припускатися помилок.

— Я не нав'язую своєї волі людям. Так неправильно, Доме.

— А втрачати близьких правильно, Ліє?! — він стис мої долоні у своїх, міцно, майже до болю.

— Ні, — прошепотіла я, затремтівши. Щоразу, коли Дом починав гніватися, моє тіло і голос зрадницьки тремтіло, на очі наверталися сльози. Ось і зараз я не стрималася і дозволила двом солоним краплям прокреслити мокрі доріжки на моїх щоках.

— Перестань, — Дом витер мої сльози і притиснув до себе. Тільки його обійми були холодними, я не відчувала в них кохання, лише бажання заспокоїти мене. — Ходімо вечеряти.