Розділ 4. Моє місце не тут

Аврора, 1-5 грудня

З Софією ми домовилися сходити в лазню в першу суботу зими: на найближчі вихідні після нашої зустрічі вона мала плани, а в будні дні вона працювала. Мені теж потрібен був час, щоб зшити ляльку-мотанку та підготувати ритуал. Я знала, що співатиму, як мене вчила мама Лія — одними звуками, без слів. Тільки як налаштуватися і знайти потрібні звуки, темп — я не знала. Покластися на чуття? Імпровізувати? Можливо, так і треба діяти і нічого не продумувати заздалегідь. Мама Лія говорила, що всі її пісні народжуються самі по собі, часто вона починала співати, не знаючи, що то буде за пісня, вона просто відчувала, як треба і дозволяла своїм почуттям вести за собою голос. Руки відбивали ритм на бубні, а голос переносив у далекі далі. Як же мені не вистачало зараз її голосу!

Я встромила навушники в телефон і включила записи її пісень. Заплющивши очі, я слухала, як співає найважливіша жінка в моєму житті, але така чужа і далека. Я ніби перенеслася зараз до неї, у вітальню, і сидячи на підлозі разом із Семом слухала її зцілюючі пісні. Сем… Один спогад про нього і я знову відчула гострі шипи в серці, наче застрягла у величезному кущі шипшини і ніяк не можу вибратися. Вони кололи мене, роздирали, рани кровоточили і боліли, найменший рух — і я як у пеклі. І ніхто не звільнить із куща, не розрубає його колючі, чіпкі гілки, ніхто не подасть мені руку.

— Гей, Авроро, з тобою все гаразд?

Я здригнулася і розплющила очі. Макс сидів поруч і смикав мене за плече, а я навіть не помітила, як він з'явився у моїй кімнаті.

— Так, у мене все добре.

— А чому тоді ти плачеш?

— Плачу? — я здивувалася і, торкнувшись щік, виявила, що вони геть мокрі від сліз. — Це ж треба, я навіть не помітила, що плачу. Напевно, вся справа в музиці.

— Що ти там таке слухаєш, що аж до сліз? — Макс простягнув руку до мого телефону.

Я завмерла в нерішучості. Чи варто дати братові послухати пісні мами Лії? Чи зрозуміє він їх? А втім, нехай послухає. Не зрозуміє — його проблеми.

— Там пісні шаманки з поселення, де я жила, — я віддала братові телефон.

Він увімкнув записи і на добрих 5 хвилин завис. Просто сидів, заплющивши очі і майже не рухаючись, і без жодних емоцій на обличчі. А потім як за помахом чарівної палички на обличчі Макса розпливлася щаслива посмішка, він розплющив очі і повернув мені телефон.

— Дуже гарно. Незвичайний спів, так зачаровує.

— Виявляється, я теж так можу, — зізналася я тихо. Я все ще не могла повірити, що я теж вмію добре співати. Роками мені мама вбивала у голову, що спів — не моє. — Мама ж завжди казала, що я не вмію співати, от я й вірила їй. А тепер розумію, що вона говорила «у нас у сім'ї немає музичних талантів, ти — не виняток», бо хотіла переробити мене під сім'ю. Тільки б я не відрізнялася, а все інше не важливо!

— Заспівай мені, — несподівано попросив Макс.

— Прямо зараз?

— Так. Я хочу почути, як ти співаєш.

Я відчувала себе ніяково, я вважала за краще ховати свої захоплення від сім'ї, не вміла з ними ділитися, постійно натрапляючи на осуд і несхвалення, але Макс — не батьки, він інший. Він на моїй стороні.

Я дістала захований у шафі під одягом бубен, який мені подарувала мама Лія, сіла на підлозі по-турецьки, і, заплющивши очі, кілька разів глибоко вдихнула, налаштовуючись. Пальці обережно вдарили по бубну, витягаючи з нього глухий, невпевнений звук, ледь постукали, звикаючи, а потім упевнено почали відбивати ритм. Тільки тоді я заспівала — неголосно, але з почуттям, з глибини моєї пораненої душі лилися звуки, перетворюючись на цілющу пісню. Я ніби розчинилася в звуках, ритмічні удари по бубну вганяли в транс і я була вже не тут, а десь високо в горах Терри — я летіла немов птах, ловлячи крилом вітер, і всі мої печалі розчинялися під ніжним промінням сонця. Я співала собі. Я зцілювала себе.

— Що це ти співаєш? — мама вдерлася до кімнати і розвіяла всю магію.

Я відклала бубен і піднялася з підлоги.

— Мене навчила таким пісням шаманка із поселення. Вона мені сказала, що я гарно співаю. А ти завжди казала, що я не вмію співати.

Мама насупилася. Я відчувала в ній злість і образу за мої докори. Я бачила, що вона розуміла всю неправильність своїх вчинків, але визнавати цього не хотіла. Що ж, хай не визнає. Мені вже байдуже. Вона мені чужа.

— Просто хотілося, щоб ти була як ми. Пробач… — останнє слово мама сказала так тихо та зовсім нещиро, але вона сказала, а це вже прогрес. — Ти гарно співаєш, Авроро, нехай і дивна в тебе музика, але краще роби це вдень. Ти ж знаєш, що в нас літні сусіди і вони рано лягають. Не треба шуміти. А взагалі, йдіть вечеряти.

Мама пішла, а Макс підійшов до мене і обійняв за плечі.

— Ти молодець, сестричко. Ти дуже талановита. Не кидай це.

Я кивнула і пішла на кухню, а Макс слідом за мною. На нас чекало картопляне пюре, котлети та квашена капуста — найпростіша їжа. Мама не звикла фантазувати на кухні, як я чи мама Лія, вона готувала звичайну їжу, тільки щоб насититися. У її розумінні всілякі смаколики належало готувати тільки на свята. Я ж не поділяла її думки.

Після вечері я нарешті сіла за виготовлення ляльки-мотанки. Я підготувала матеріали та, включивши записи з піснями мами Лії, розпочала роботу. Ляльку потрібно було виготовити за один день і при цьому не використовувати голку. Все треба було примотувати нитками. Цікава технологія, я пробувала таке вперше. Спочатку я ніяк не могла замотати голову лялечки красиво, але зрештою у мене вдалося, як і інше. Лялька вийшла простенькою, але її ціль — не прикрашати, вона амулет, свого роду берегиня для жінки.

Закінчила з лялькою я вже, коли годинник показував третю ночі. Навіть не помітила, як час пролетів. Зробивши собі на кухні чай з бутербродами, я повернулася до кімнати і влаштувалася з тарілкою в ліжку. Хотілося спати, але водночас мене долали сумні думки. Пісні мами Лії щоразу повертали мене до неї, до Терри і особливо до Сема. Я не могла без них. Я сумувала. Я хотіла повернутися, але не знала, чи буде це правильним. У моїй голові самі по собі почали крутитися віршовані рядки, чого зі мною давно не було, і, діставши блокнот, я почала писати.