Розділ 2. Душевні муки

Аврора, 25-26 листопада

— Не спиш? — почула я голос брата. Несправжнього брата.

Мені хотілося прикинутися сплячою, втекти з цього кошмару, але я не могла. Від брата єдиного виходило тепло та співчуття. Мій дар емпатії, який я отримала на Террі, продовжував працювати і тут, вдома.

— Ні, — я повернулася до Макса і підвелася.

Макс нерішуче стояв у дверях із двома банками темного пива, мого улюбленого.

— Ти чого не їси капусту? — кивнув він на повну тарілку. Я тільки знизала плечима у відповідь.

Я навіть не помітила, що забула повечеряти. Мама принесла мені тарілку до кімнати, але я проігнорувала її. Незважаючи на те, що я любила тушковану капусту, сьогодні я до неї не торкалася. Мене вибило з колії зізнання батьків. Не-батьків. Я вже не знала, як їх називати.

— Вип'ємо? — Макс простяг мені одну банку.

Я зробила пару ковтків і запропонувала йому сісти. Макс одразу ж плюхнувся на ліжко і ніяково згріб у обійми, мало не проливши на мене своє пиво.

— Ти все одно будеш моєю молодшою сестричкою. Завжди нею була.

— Тільки батьки мене не вважають своєю, — тихо сказала я. — Ніколи не вважали. Так? Тільки не бреши мені, Максе, будь ласка.

— Не буду. Так, вони не змирилися з тим, що втратили свою справжню дочку і до кінця не змогли прийняти тебе як заміну. Можливо, річ у тому, що ти зовсім інша, не така як ми, не лише зовні, а й характером, захопленнями, але, швидше за все, причина в них. Дурні вони просто, от і все, Аврорик.

Я усміхнулась. Тільки брат мене так смішно називав. І тільки він вважав мене частиною сім'ї. Усі ці роки… Скільки брехні… Чорт, я не витримаю. Притулившись до плеча брата, я тихо заплакала.

— Гей, перестань, — Макс обійняв мене за плече.

— Ти не розумієш…

— То розкажи. Ти сказала, що про тебе там якась жінка дбала. Вона справді стала тобі як мати чи ти це кинула, щоби позлити предків? Ти через неї страждаєш?

— Я правду сказала. Лія справді бачила в мені рідну душу. Її дочка народилася мертвою в той же час, що і я. Вона просто дуже душевна жінка і мені з нею було тепло та затишно. Я за нею дуже сумую, так, але не лише в ній справа.

— Хлопець? — Макс усміхнувся.

— Хлопець, — я сама не втрималася від усмішки.

— То чому ж не забрала його з собою?

— Він не хотів їхати і не просив мене залишитися. Він весь такий сам по собі.

— Він тебе хоч кохає чи ти так, просто по ньому мовчки страждаєш?

— Кохає, але говорити не хоче.

— Вічно ти обираєш не тих хлопців, сестричко! — Макс узяв із тумбочки тарілку з капустою. — На ось, краще поїж. Нема чого по мужиках страждати.

Я взяла тарілку і з'їла трохи, щоб не засмучувати Макса. Апетиту не було зовсім.

— А як у тебе справи з Софією? — Макс уже три роки зустрічався з нею, але узаконювати стосунки не поспішав.

— Все добре, — усміхнувся брат. — Взагалі ми думаємо одружитися, але я не міг цього зробити, поки ти пропадала. Неправильно якось веселитись, коли доля сестри невідома, та й не хотілося без тебе весілля грати. Тепер ми можемо призначити дату.

У мене нарешті піднявся настрій. Я щиро раділа за Макса.

— Чудово! Давно пора.

— Та річ не в мені насправді… — усмішка сповзла з обличчя Макса. — Я Софії пропонував ще через рік стосунків, але…

— Що не так? — я здивувалась. Їхні стосунки виглядали мало не ідеальними. Я навіть не думала, що вони мають якісь проблеми. — Розповідай, я все зрозумію.

— Софія ж була вже заміжня до мене, ти знаєш. Чоловік зажадав розлучення через те, що вона не могла завагітніти. Вона мені все розповіла через два місяці наших стосунків, а я з нею поділився тоді, що ти мені не рідна сестра. Пізніше, коли все стало серйозно і я запропонував їй шлюб, Софія відмовила мені через свою безплідність. Мовляв, у твоїх батьків тоді взагалі не буде онуків. А мені начхати. Ми проходили обстеження у лікарів, вони кажуть, що є невеликий шанс, але він настільки мізерний, що навряд чи нам пощастить. Зрештою, я переконав Софію, що готовий прожити з нею життя і без дітей, а якщо сильно захочеться, то візьмемо сироту з притулку. Вона погодилася вийти за мене, але коли тебе знайдуть. Я їй уже сказав, що ти повернулася. Вона хоче завтра зустрітися з тобою.

— Добре, я не проти, — ми не так багато спілкувалися із Софією, але непогано ладнали. Я і по ній встигла скучити.

— Принести тобі ще пива? — Макс допив своє і забрав у мене порожню банку.

— Принеси, — мені зараз дуже хотілося напитися.

— Тільки капусту доїж.

Макс вийшов з кімнати, але за кілька хвилин повернувся з банкою пива. Однією. Схоже, що він більше пити не збирався.

— Якщо що — я в сусідній кімнаті, — Макс простяг мені пиво і, підбадьорливо підморгнувши, залишив наодинці зі своїми думками.

Я відкрила банку: пиво тихо зашипіло, виходячи з ув'язнення. За два місяці я встигла забути про цей звук. На Террі було пиво, але не було бляшанок. Я зробила великий освіжаючий ковток і зітхнула. Неправильно топити свої біди в алкоголі, він геть не втішає, тільки ще в більшу депресію занурює, але я не могла встояти перед спокусою хоч ненадовго втекти від реальності.

Ковток за ковтком я хмеліла, біль на серці вщухав, думки розлетілися по різних кутках… Мені було добре, поки я випадково не зачепила рукою свої каблучки на пальцях — ті, що подарували мені мама Лія з Домом, Єва та… Сем. Він подарував мені каблучку на прощання, щоб я пам'ятала його. Чи був це просто пам'ятний подарунок, чи Сем вклав у нього щось більше?

Наприклад, своє невисловлене зізнання.

А потім я згадала, що він кричав, коли я вже стояла між двома світами.

«Чорт, Аво, повернися!» — ось що Сем прокричав мені вслід, а я за всією цією метушнею з поверненням додому і з одкровеннями батьків зовсім випустила з голови його слова. Сем просив мене повернутись! Сем хотів, щоб я залишилася! Він справді сказав це, хоч і говорив, що не попросить. Хіба тепер потрібні інші зізнання?