Розділ 1. Дім, милий дім

Присвячується коханому Володимиру.

Аврора, 25 листопада, 2021

Я не знала, скільки часу я провела у непритомності. Перше, що я відчула, прийшовши до тями — запах вогкості і холод, що залізав аж під одяг. Розплющивши очі, я виявила себе в тісній кімнатці покинутого будинку відьми, тепер я вже знала, що її звали Іванна Лучіна. Отже все вдалося, я повернулася на свою рідну Землю. Я зітхнула. Я не відчувала радості, як не дивно. Тільки смуток. Я нагадала собі, що завжди можу знову заснути на цьому старенькому ліжку і повернутися на Терру. Не треба сумувати. Потрібно повертатися додому до батьків та брата. Вони на мене чекають. Вони непокояться.

Я вибралася з кімнати і вся стиснулася від холоду. На мені була легка осіння куртка, тому що я перемістилася в інший світ у вересні, а зараз кінець листопада. Ось тільки на Террі було ще досить тепло, а у нас тут мало не мороз. Добре хоч сніг поки що не випав. Я натягла поверх капюшона від кофти ще й капюшон від куртки, щоб хоч трохи тепліше було, й озирнулась. Коли під купою гілок я виявила свій велосипед, я мало не заверещала від захвату! Це ж треба, його ніхто не вкрав за ці два місяці! Це якесь диво! Можливо, тутешні люди справді побоювалися будинку відьми навіть після того, як вона залишила його. Сільські люди, особливо літні, часто схильні до всіляких забобонів.

Звільнивши свій велосипед із полону гілок, я витягла його на дорогу і сіла верхи. Я вже збиралася вирушити у бік дому, як згадала про бабу Катю. Потрібно було спочатку її відвідати, розповісти про зустріч із Вестою. Мало, раптом вона помре до мого наступного візиту. Зі старими таке буває. Півгодини нічого не вирішать.

У першої жінки, що зустрілася мені на шляху, я запитала, де живе Катя Білоконь і та сказала мені номер будинку. Вона жила неподалік — через три будинки від хати відьми. Я підійшла до білого паркану, що трохи покосився, і зелених, з блакитним ромбом воріт — за ними виднілася побілена хатка, вікна якої були пофарбовані в блакитний колір. Типова сільська хата, але ця мені здалася зараз такою затишною, навіть рідною. Напевно, давався взнаки зв'язок баби Каті з Террою, точніше, з її мешканкою Вестою Лучіною. Я помітила, що баба Катя виходить з курника і гукнула її. Вона підійшла до мене, широко усміхаючись.

— Я Аврора. Пам'ятаєте мене? — судячи з усмішки бабусі, вона мене чудово пам'ятала, але я все ж таки уточнила: — Я вас про будинок відьми два місяці тому розпитувала.

— Пам'ятаю, не така вже я стара, щоб забути. Ти заходь, чаю наллю, пиріжками нагодую. Саме спекла з сиром. Мамця твоя таких не зробить — усе з домашнього сиру, своїх яєчок, молочка.

Мама моя взагалі пиріжків не робила, але я промовчала. Пропозицію бабусі я прийняла з радістю, бо встигла зголодніти. Тільки після першого пиріжка я розповіла бабі Каті причину свого візиту.

— Я бачила вашу подругу.

— Вестоньку? — баба Катя одразу ж здогадалася про кого йшла мова.

— Так, — кивнула я і потяглася за другим пиріжком — вони справді виявилися дуже смачні, хоч сир і не був моєю найулюбленішою начинкою. Найбільше я любила з капустою. — Вона передала вам листа та ляльку-мотанку.

Я дістала з рюкзака акуратно складений лист і замотану у папір ляльку, яку з такою любов'ю зробила бабуся Веста.

— Ох! — баба Катя сплеснула долонями і опустилася на стілець біля мене.

— А ще вона записала вам відеопослання.

Я показала на фотоапараті запис, де бабуся Веста зверталася до своєї подруги.

— Точно вона! Моя Вестонька! — по щоках баби Каті потекли сльози. — Дівчинко моя, де ж тобі вдалося її знайти?

— В іншому світі, — я вирішила не брехати старенькій. Не має значення, повірить вона чи ні, але вона має знати правду. — Вона справді вирушила зі своєю матір'ю жити у світ, де є магія. Я знаю, це звучить нереально, я сама не повірила б, якби мені хтось розповів, але я говорю правду. Я заснула в домі відьми на її ліжку, а прокинулася в іншому світі. Діставшись найближчого міста, я зустріла хлопця, який привів мене до сім'ї Вестиної онуки Лії. Той світ зветься Терра і я пробула в ньому цілих два місяці, насилу знайшовши дорогу додому — портали з Терри в наш світ запечатані, щоб уберегти Землю від магів-загарбників.

— Така неймовірна історія! — баба Катя усміхалася і я, дивлячись на неї, відчувала, що вона мені вірить. — Але я тобі вірю, доню. Відьми — вони такі: і від хвороби вилікують, і двері в інший світ відшукають. Дякую тобі, люба, за привіт від моєї подружечки. Порадувала мене на старості років, ох як порадувала.

Ми ще трохи поговорили з бабою Катею про Терру і Весту Лучіну, я коротко розповіла їй про свої пригоди, мимохідь з'ївши ще два пиріжки, і почала збиратися додому. Баба Катя міцно обійняла мене, побажала щасливої дороги і я з чистою совістю поїхала. ***

В дорогу! Додому! Я їхала знайомим мені шляхом і не могла повірити, що все вийшло. Усього декілька годин і я буду вдома. Напевно, мої в розшук вже оголосили і божеволіють. Аби тільки подумки не поховали! Я весь цей час розуміла, що батьки з братом переживають через моє зникнення, але тільки зараз усвідомила весь біль, який міг їх поглинути, якщо вони вирішили, що я загинула. Аби тільки вони не зневірилися! Аби не страждали дуже сильно, в той час, як я там була щаслива. Гострі шпильки докорів зараз болісно кололи мене за моє щастя. Я насилу стряхнула їх із себе і рушила до рідного дому.

Кілометр за кілометром і ось з'явився рідний двір. Я затягла велосипед у під'їзд і прив'язала до перил. Потім попрошу брата підняти. Кнопка ліфта, 7 поверх, ще кілька секунд і я перед дверима, знайомими з дитинства. Перед ними я й завмерла, не наважуючись увійти. Подзвонити чи відкрити двері ключем? Я вирішила, що краще подзвонити.

Тремтячою рукою я натиснула на дзвінок і з завмираючим серцем почала чекати. За хвилину двері відчинилися. На порозі стояла мама і величезними очима на мене витріщалася.