Розділ 21. Зірки вкажуть шлях

Аврора, 1-9 листопада

Ми провели у теплі та затишку цілих три дні, насолоджуючись співом мами Лії та її смачною їжею. Тітка Ванда принесла мені записи з парочкою своїх найкращих рецептів, але взяла обіцянку, що я колись повернуся і приготую їх Сему. Мені довелося погодитись, щоб її не засмучувати. Може, я справді одного разу повернуся. Хто знає? Я не хочу виключати таку можливість.

1 листопада ми вирушили до чергового шамана у місто Мар. Дорога лежала через уже знайоме нам місто Лісниця. Скільки спогадів пов'язано із Лісницею! Перше місто на Террі, перший з'їдений помідор, перше тюремне ув'язнення та зустріч із Семом, та усвідомлення того, що я вже не на Землі.

Дивно усвідомлювати, що я перебуваю тут вже півтора місяця. Вони пролетіли як тиждень. Цікаво, як там мої? Сильно турбуються? Сподіваюся, не вирішили, що я загинула. Мені так не хотілося, щоб моїм рідним було боляче через мою відсутність.

Ми заночували в таверні Меланії, старої приятельки Сема. Вона запам'ятала мене і схвально посміхнулася, бачачи, що Сем не шукає зустрічей із її подавальницями. Я сама не помітила, як звикла називати офіціанток подавальницями. Спочатку мені це середньовічне слово здавалося безглуздим у такому розвиненому світі, але такі вже тут порядки. Я багато до чого тут встигла звикнути.

Ми лежали в нашій кімнатці, обнявшись, під тьмяним світлом настільної лампи. Сем ніжно гладив моє волосся, плечі. Я звично терлася носом об його плече.

— Ти вже не така вогняно-руда як раніше, — зауважив він.

— Звичайно, фарба ж змилася.

— І біля коріння волосся темне. Який у тебе справжній колір волосся?

— Каштановий.

— Як у Дома?

— На кшталт того.

Так, волосся і очі як у Домініка, риси обличчя та фігура як у мами Лії. Все-таки дивна річ. Хіба таке буває? Хіба можна бути схожим зовні на чужих людей, а на батьків анітрохи? Навіть якщо ми були пов'язані у минулих життях, ми виглядали тоді інакше. Мені так хотілося розгадати цю загадку, але я не знала як. Сподіваюся, одного разу я зумію.

Шлях у Мар поодинокою дорогою вився крізь рідкий ліс та пустинні поля. До ночі ми пройшли лише трохи більше половини шляху і не знайшли ні жодного покинутого будинку для ночівлі, ні якогось прийнятного укриття. Доведеться ночувати просто неба. Сем розвів багаття, щоб нам було тепліше і світліше, ми кинули в нього пекти картоплю на вечерю. Звичайно, треба було пекти її у вугіллі, але нам і вогонь був потрібен. Якось та пропечеться. Ми сиділи, тісно притиснувшись одне до одного, накривши спини пледом, і смажили над вогнем хліб та ковбаски. Над нами нависло напрочуд зоряне небо і два повні місяці. Я все ще не могла звикнути, що на Террі їх два. Вони виглядали інакше, ніж на Землі: один великий — старенька Мо, а друга менша — юна Ейта, вони то зближалися, то віддалялися, ніби кружляли в танці. Неймовірно красиве видовище! Особливо мене зачаровував великий місяць — Мо — він справді був величезний, разів у 5 більший за наш. Я завжди любила розглядати зоряне небо, особливо за межами міста. Зупиняючись на нічліг у чергової бабусі в селі, я завжди ввечері виходила у двір за ясної погоди і милувалася зірками. Там небо здавалося таким близьким — рукою подати! У місті таких зірок немає. Вуличне освітлення вбиває красу неба. Я сиділа б під зірками нескінченно, до самого ранку не стуляючи очей, але осінь, холодно вже, хочеться в дім, а дома немає.

— Невже не можна зачарувати плед, щоб він був дуже теплим? — запитала я Сема.

— Наш світ не настільки магічний, — Сем теж милувався зірками.

— Ну, тоді вплести в нього якісь елементи, що зігрівають.

— І не настільки технологічний. Просто ще один напівзруйнований світ. Стара добра Терра.

— Слухай, а все-таки де ця планета? Чому все інше?

— Думаю, там же, де й твоя, лише у паралельній площині. Тисячі Всесвітів за однією подобою.

На Землі я тільки-но почала вивчати небо, могла знайти всього три сузір'я: Оріона, Кассіопею і Велику Ведмедицю. Тут же сузір'я були іншими.

— А ти знаєш сузір'я? — запитала я в Сема. Адже він постійно в дорозі, напевно, часто спостерігає за небом.

— Знаю. Бачиш між двома місяцями зигзаг? Це сузір'я Блискавки, — Сем вказав рукою.

— Справді, схоже на зображення блискавки.

— А он там праворуч над Ейтою, меншим місяцем, сузір'я Кішки: два пагорби зверху, наче вушка і третій, перевернутий вниз, наче підборіддя.

— Ой, чудово! Кішка в небі! — місцеве небо мені подобалося набагато більше за земне. — А в нас такого сузір'я нема.

— Зараз ти зрадієш ще більше: якщо йти в бік Кішки, то опинишся вдома у мами Лії. Сузір'я прямо над будинком знаходиться, якщо стояти обличчям до ґанку. Ти завжди зможеш знайти шлях додому: зірки вкажуть шлях. 

— Це ж треба... — я зачаровано дивилася на сузір'я Кішки, уявляючи, що мама Лія зараз теж вийшла надвір і дивиться на нього, думає про мене. Чекає на моє повернення.

— Ось ще цікаве сузір'я, — Сем вказав ліворуч, — три зірки вишикувані в лінію по вертикалі, а над ними два промені вбік і велика зірка по центру, на віник схоже. Сузір'я Дерева.

Я засміялася. Справді, більше було схоже на віник, ніж на дерево.

— Поруч із ним теж лінія з трьох зірок, а над ними коло — сузір'я Посоха. А між ними п'ять зірок, що утворюють арку, — сузір'я Брами. Єдина Брама, видима людському погляду. Я ще багато зірок знаю, але ти не запам'ятаєш усіх. Давай поїмо і спати, — Сем поцілував мене у скроню. — Якщо не спиться, то почергуй першою. Щоправда, тут досить безпечне місце, можна й удвох поспати. Боліт поблизу немає, а бандити ночами не блукають.

Ми з апетитом поласували хрустким хлібом, піджаристими ковбасками, з яких так і капав жир на пальці, і гарячою картоплею, забруднивши руки ще й попелом. Поївши, Сем відразу заснув, а я все дивилася на зірки, вже трохи більше знайомі мені, і гадала: який же мій істинний шлях.