Розділ 18. Випробування

Аврора, 21-22 жовтня

Вперше за довгий час я прокинулася від поцілунку в щоку. Не запах кави та булочок, не будильник, не гучний голос чи тичок убік — мене розбудив ніжний поцілунок. Не пам'ятаю, коли мене взагалі хтось так будив. Хоч один із моїх колишніх хлопців так робив? Я чомусь не могла згадати.

— Вставай, соню, — шепнув мені Сем у саме вухо. Його дихання хвилююче лоскотало мені шию і я повернулася до нього, притискаючись ближче.

— Так не хочеться вставати.

— Знаю, мені теж, — Сем залишав поцілунки на моїй шиї. Бажання хвилею здіймалося в моєму тілі.

— Затримаємось ще ненадовго?

— Моя б воля — я б тебе з цього ліжка не випустив, — засміявся Сем. — Думаю, зайві півгодини нічого не вирішать.

Ми ледве відірвалися одне від одного через годину. Треба поїсти та йти далі. З легким сумом ми покинули будинок, де вперше були такі щасливі, одночасно кинувши на нього прощальний погляд. Ми йшли пішки близько двох годин, у повній тиші, доки не побачили, що праворуч від нас по дорозі їде віз. Порівнявшись із нами, чоловік зупинився.

— Далеко йдете? — спитав він.

— У Цитадель знань, — відповів йому Сем.

— Я їду в село недалеко від неї, якщо дасте мені грошей на пляшечку гарного вина, я з радістю підкину вас.

— Звичайно, — Сем заліз на віз, допоміг піднятися мені і простяг чоловікові гроші.

Ми влаштувалися зручніше, я поклала голову Сему на плече, і віз рушив у дорогу. Надвечір ми приїхали до села, де ми зійшли з воза. Ми вирішили переночувати в селі, бо вже стемніло, а до Цитаделі треба було йти ще години зо три. Сем сумнівався, що нас пустять туди посеред ночі. Ми зупинилися в місцевій таверні, випили і повечеряли разом з Акімом, чоловіком, який підвозив нас.

— А ви надовго до Цитаделі? — запитав нас Акім.

— Ще не знаємо, але думаємо кілька днів пробудемо там, — відповів Сем. — А що?

— Просто мені треба ще до одного села відвезти вантаж, а потім я їду назад. Так що міг би вас знову підвезти, якщо ви повертаєтеся тією ж дорогою.

— Було б непогано. А ви коли повертаєтесь?

— За три дні буду знову тут, надвечір. Зранку четвертого дня поїду додому.

— Добре, ми матимемо на увазі вашу пропозицію. Останнім часом нам не часто трапляються вози в дорозі.

За весь вечір Сем жодного разу не подивився на інших дівчат, навіть коли одна з подавальниць наполегливо стріляла очима в його бік. Я не могла повірити, що Сем через мене перестав дивитися на інших, але це справді було так. Щойно я доїла свою вечерю, як Сем попрощався з Акімом і потягнув мене до нашої кімнати.

— Куди ти так поспішаєш, Семе? Спати хочеться?

— Ага, саме спати, — Сем широко усміхався. — З тобою хіба заснеш, Аво?

— То ти кажеш, що жодного разу не стурбований, то тягнеш мене в ліжко за першої-ліпшої можливості, — я усміхнулася йому у відповідь.

— Так усі ці дівчата Терри нікуди від мене не подінуться, а ти скоро втечеш. Поспішаю насолодитися тобою на повну, — сумнівний комплімент, але за словами Сема були зовсім інші почуття, які йому не вдавалося приховати від мене.

З ранку ми вирушили до Цитаделі. Ми пройшли через вузький ліс, що відділяв село, в якому ми ночували, від гори, де неприступною фортецею височіла Цитадель знань. На гору вели видовбані в гірській породі сходинки, достатньо широкі і з високими перилами по краях, щоб мені не страшно було підніматися. Нагорі, по всьому краю гори, збудували високий, непроникний паркан, за яким ховалися споруди Цитаделі. Ми постукали в двері і через мить нам відчинили.

— Доброго вам дня, мандрівники! — високий худий чоловік у довгій червонувато-коричневій робі, підв'язаній простим світлим шнуром, привітав нас — не дуже приязно, але досить чемно. — Що вас привело до Цитаделі знань?

Я простягла супровідний лист від головного мага з Гільдії, Авеніра Градова.

— Нам треба зустрітись із вашими шаманами. У листі подробиці.

Чоловік уважно оглянув листа і, помітивши печатку Гільдії магії, запитав:

— Вас послала сюди Гільдія?

— Так, — відповіла я.

— Тоді йдіть за мною.

Чоловік пропустив нас усередину та зачинив ворота. Я з цікавістю озирнулася: за парканом виявилося п'ять будівель, чотири невеликі, одноповерхові, що стояли півколом навколо основної будівлі — самої Цитаделі. Нас привели до однієї з невеликих будівель і залишили сидіти в холі на дивані під наглядом ще одного чоловіка та двох жінок.

— Посидьте тут, поки я передам вашого листа старійшині. Він вирішить, що робити далі. Чекайте.

Коли чоловік пішов, до нас підійшла одна із жінок і запропонувала випити чаю. Ми погодились. Вона кудись пішла, але незабаром повернулася з підносом, на якому стояли дві чашки трав'яного чаю, пара тостів із сиром та печиво.

— Пригощайтесь.

Ми прочекали близько півгодини, поки до нас не повернувся чоловік, який нас зустрів у супроводі іншого — худого старого з довгим сивим волоссям і бородою. Він теж був у робі, але в нього вона була оздоблена золотистим гаптуванням. Мабуть, він і був старійшиною. Ми з Семом інстинктивно піднялися з дивана, висловлюючи свою повагу.

— Гедеон Квітчин — старійшина Цитаделі знань, — представив нам чоловіка похилого віку той, що нас зустрів.

— Я прочитав прохання Градова прийняти вас і допомогти з вирішенням вашої проблеми, — Гедеон одразу ж перейшов до справи. — Я виконаю його, але якщо ви пройдете невелике випробування. Ми не пускаємо негідних людей до нас, навіть якщо за них ручається сам головний маг.

— Ми згодні, — я не мала вибору. — Що потрібно робити?

— На схід від сходів до нас на гору є вхід до печери. Вам необхідно спуститися в самий низ і здобути п'ять каменів блакитного вогню, тоді я допущу вас в Цитадель.

— Тільки і всього? — здивувалася я. — А в чому підступ?

— Підступ у тому, мила панночко, що спуск небезпечний, а камені так просто в руки не даються. Вам доведеться проявити сміливість і неабиякий розум, щоб отримати камені.