Розділ 17. Вибух почуттів

Аврора, 17-20 жовтня

Сьогодні був рівно місяць, як я потрапила на Терру, 17 жовтня. На честь цієї події мама Лія спекла м'який бісквітний торт із фруктами, политий шоколадом. Вона влаштувала невеличку святкову вечерю вдома, приготувавши запечену картоплю з фореллю та кілька салатів. Мене вона навіть не пустила на кухню, сказавши, що сьогодні я відпочиваю.

— Завжди мріяла приготувати святкову вечерю для доньки. У цьому житті, — шепнула вона мені на вухо і виставила геть із кухні.

Вечеря вдалася на славу: ми наїлися смаколиків, наговорилися, мама Лія співала нам пісні, я підспівувала їй — ідилія! Ми пробули вдома ще два дні та вирушили в дорогу 19 жовтня. Мені хотілося ще побути з мамою Лією, але мене кликав обов'язок перед батьками. Найголовніше — знайти спосіб повернутися на Землю, а потім можна ще побути тут, адже я не зобов'язана повертатися відразу ж.

Погода не тішила нас: холодний вітер залізав під одяг, похмуре небо лякало ймовірністю дощу. Нам вдалося зустріти віз, який їхав в один бік з нами, але він був без накриття і нас би здорово намочило, якби почався дощ. Ми видихнули з полегшенням, коли надвечір потрапили в таверну.

Ми повечеряли в залі й одразу ж піднялися до кімнати. У нас знову було одне на двох ліжко. На мій подив Сем навіть не намагався клеїтися до дівчат, хоча там було кілька симпатичних подавальниць. Ми рано залізли в ліжко, одразу після вечері. Сем читав книгу, я теж вирішила почитати. Мені все легше давалися руни, я вже більшу частину запам'ятала. Я цілком могла читати і без блокнота з підказками, розуміючи по більшості рун ціле слово, адже нескладно здогадатися, що за слово, якщо не знаєш одного склада чи пари-трійки букв. Лише місяць тут, а як швидко я освоїла місцевий алфавіт, ніби завжди його знала, але трохи забула. Ми пили легке фруктове вино з пляшки, передаючи одне одному по черзі, читали свої книги, нам добре було разом тут і зараз. Вечір тягнувся напрочуд приємно, незважаючи на паршиву погоду за вікном. Єдине, чим я була спантеличена — Сем весь вечір був зі мною. Він ні на кого не звертав уваги. Я не могла стриматись і не підколоти Сема. Незвично, що він не клеїть дівчат, лежить такий поруч, ніби ніхто, крім мене, йому й не потрібний.

— Семе, а чому ти не познайомився з жодною дівчиною сьогодні? Я дивилася по карті, там далі не буде ні сіл, ні міст до самої Цитаделі, покинуті поселення тільки. Як же ти збирався триматися так довго?

— Аво, мені давно не 15 років, я не настільки сексуально стурбований, як тобі здається.

— Але все ж таки, — не вгавала я, — чому ні? Ти ж завжди до когось пристаєш у тавернах.

— Немає настрою. Погода похмура, я втомився, все, що мені хочеться зараз — лежати з книжкою. Я б взагалі тут застряг на тиждень.

— Може, у тебе проблеми якісь?

— Аво, припиняй! Все у мене гаразд. Просто нічого не хочеться, окрім як валятися. Якби ти прожила тут хоча б рік, то знала б, що я періодично впадаю у свого роду сплячку. Тільки заради тебе я зараз йду до Цитаделі, а так сидів би вдома, читав книги та їв пироги мами Лії. З настанням холодів все менше хочеться блукати світом.

Я його розуміла. Я сама взимку воліла сидіти вдома. Страшенно не люблю холод. Цікаво, я встигну повернутись до зими чи мені доведеться зустрічати її тут? А Новий рік? Його тут святкують? Я спитала Сема, він відповів, що так.

— Як думаєш, Семе, — я відклала книгу і притулилася чолом до його плеча, — я повернуся додому до Нового року? Хотілося б відзначити свято із сім'єю.

— А з нами вже не цікаво? — Сем навіть не повернувся до мене, продовжуючи дивитися у свою книгу.

— Цікаво, але Новий рік — сімейне свято. Хоча... Я розриваюся між своєю родиною та мамою Лією. Вона мені рідніша, незважаючи на те, що біологічно вона мені чужа. Так дивно.

— Чого ж дивно? Адже люди закохуються в чужих, а потім вони стають близькими. З друзями так само, я думаю.

— Напевно, ти правий.

— Звичайно, я правий.

— Як шкода, що Браму не можна назавжди відкрити, — я вкотре зітхала над цією думкою. — Я б тоді кожні вихідні приїжджала до вас у гості.

— Ти б нам набридла! — Сем як завжди сміявся, але я й без жодної емпатії розуміла, що ховалося за його сміхом — він хотів того ж, що й я, хотів мене бачити.

— Як думаєш, її колись відкриють за нашого життя?

— Якщо ми закінчимо війну з магами та іншим світам нічого не загрожуватиме, то так.

— Ти допоможеш прискорити перемогу, так, Семе?

— Без твоєї допомоги буде не так швидко, — Сем скуйовдив мені волосся. Я відчувала, як від нього йде тепло і бажання мене обійняти і знову притулилася чолом до його плеча.

— Думаєш, мені варто залишитись і допомогти знищувати магів? — я знала, що не зможу вбивати людей, але й Сем не всерйоз мені пропонував воювати.

— Тобі вирішувати, — Сем відклав книгу і, повернувшись до мене, трохи стиснув моє плече замість обіймів. — Давай спати. Треба якнайшвидше дістатися Цитаделі, я боюся, що дощі почнуться. Прогулянки під дощем — не те, що мені до вподоби.

— А я люблю дощ.

— Коли я вдома з книгою, то я його теж люблю. Ще непогано влітку під ним гуляти. Але в холоди, з рюкзаками плестися по лісах і дорогах по коліна в багнюці — абсолютно не в радість.

Вранці ми прокинулися пізно. Небо заволокло хмарами, через що в кімнаті панувала напівтемрява. Вставати не хотілося взагалі. Валятися б так до вечора, але ні, треба йти.

— А де наш сніданок? — я тицьнула Сема в бік пальцем.

— Звикла до сніданку в ліжко? — Сем усміхався. Не було в ньому звичного глузування, тільки тепло і ніжність. Погода на нього так діє чи що?

— Угу, — я уткнулася обличчям йому в плече, як завжди. — Так не хочеться нікуди йти.

— Мені теж. Але треба. Давай полежимо ще півгодини і я спущусь за їжею.

Я так і продовжила лежати, притулившись до Сема, і не помітила, як заснула. Прокинулася я від запаху кави під носом і, розплющивши очі, побачила, що Сем підніс мені чашку до самого обличчя.