Розділ 14. Дар — столиця Мори

Аврора, 9-12 жовтня

Перед моїми очима все ще стояла та сцена: ось людина стоїть, а потім постріл, бризки крові та людина падає замертво. Вона більше не стоїть, не говорить зі мною своїм неприємним голосом, не хватає мене за руки, не горить від бажання — не відчуває взагалі нічого. Бо її більше нема. Він все ще людина, але його не існує. Нехай він бандит, нехай злий і бридкий, але він людина. Він не тварина, не мутант, він такий самий, як і я. Він хотів убити Сема, мене хотів зґвалтувати, але він людина, якими б не були його вчинки, думки та бажання. А Сем так легко перервав його життя! І зараз він навіть не відчуває жалю! Неймовірно! Сем не може зрозуміти, чому я так дивно на нього дивлюся, схоже, для нього вбивство людини — звична справа. Як же так? Адже я була про нього кращої думки. Я сиділа на підлозі, притулившись до стіни, і мені здавалося, що зараз земля розверзнеться і безодня поглине мене.

— Послухай, Аво… — Сем присів поряд зі мною, але я вся втиснулася в стіну. Мені не хотілося, щоб він до мене торкався.

— Іди геть! — прошипіла я.

— Аво, не будь дурненькою, — Сем простягнув до мене руку, бажаючи заспокоїти, але я його відштовхнула. Він тільки зітхнув, але торкатися мене передумав. — Якби я в нього не вистрілив, він би мене вбив. А потім усі ці бандити пустили б тебе по колу і ґвалтували доти, доки б ти дихала. Ти б благала їх про смерть! Вони не люди, вони звірі! Вони гірші від чортових мутів, Аво!! Ти ні чорта не розумієш у нашому житті і берешся засуджувати! Думаєш, вони просто придурки, які грабують і ґвалтують? Вони викрадають дівчат, всі до одного, і настільки з них знущаються, що в них дах їде. Якщо вдається врятувати дівчат, вони назавжди залишаються зі зламаною психікою. Такого не приймеш і не забудеш. Так от, ти цього хотіла для себе?

— Ні... — я шептала. Усередині Сема горів такий сильний вогонь люті, що я боялася, як би він зараз насправді не спалахнув.

— Тоді не говори про те, чого не розумієш. Я не жалкую, що вбив бандита. Тому що він нелюд. У мене немає до таких жалю.

— Але ж можна було просто поранити його і втекти… — я розуміла, що бандити — зло. Але хіба хороша людина сама вирішуватиме, кому жити, а кому вмирати? — Залишив би правосуддя для поліції.

— Я винищую зло. Я очищаю наш світ від нього. Мутанти — зло, бандити — зло. Їх треба випалювати із наших земель. Я рятую жінок нашого світу від насильства. Я не відчуваю задоволення від вбивств, Аво. Я просто відключаю свої емоції в момент пострілу і не думаю після, наскільки моральні мої дії. Вбивши одного бандита, я врятую десятки дівчат від зламаної долі. Усвідомлення цього допомагає мені жити далі. Поліція мало що робить для винищення бандитів. Якщо їх ловлять у містах за конкретним злочином, то садять до в'язниць. Якщо дівчині вдасться втекти з табору і вона доведе, що з неї знущалися, то поліція може вирушити зачищати табір. Але вони цього не люблять. Їм простіше наводити порядки у містах. Поліція часто відмахується від бандитів, оскільки їхні табори перебувають за межами міст, а отже, вони — проблема людей, які лізуть туди без охорони. Ніхто не хоче займатися ними. Правителів зараз хвилюють лише маги-загарбники. Бандити для них — так, дурниця. Ось тільки я знаю, що вони — серйозна загроза для дівчат.

— У тебе особисті рахунки до них? — я відчула, що всередині Сема причаївся глухий біль, у його очах читався смуток.

— Може й так, — Сем не хотів зізнаватись, але я відчувала, що йому є що сказати. — Я спілкувався з багатьма дівчатами, яких урятував. Вони розповідали страшні речі. Бандити не лише жорстоко ґвалтують жінок, вони б'ють їх, принижують, примушують до тяжкої праці. Вони вибирають зовсім молоденьких, красивих, найуразливіших, і назавжди ламають їм життя. Я не можу спокійно пройти повз табір, не зачистивши його. Не можу, Аво! Вибач, я такий, як є.

Я притиснула коліна до грудей і затулила обличчя долонями. Я зрозуміла Сема, але мені все одно було тяжко. Я не звикла до такого життя.

— Тільки не плач, Аво... — сказав Сем тихо і сів поруч зі мною на підлогу.

Я дуже хотіла розплакатися, але мої очі були сухі. Усередині мене все вигоріло. Останні кілька годин я дуже хотіла спати, але зараз сон кудись пішов. Сем сидів так близько, що його плече торкалося мого, але я більше не хотіла відсуватися. Я відчувала, що він страждає. Від старого болю або від того, що я його відштовхую — я не могла розібрати, та й не хотіла. Ми просто сиділи мовчки. Почувши, що Сем щось п'є, я прибрала долоні з лиця і обернулася. Сем пив алкоголь, прямо з пляшки.

— Бренді будеш? — усміхнувшись, Сем простягнув мені випивку. — Трофейна пляшка! У бандитів декілька відібрав. У них завжди гарний алкоголь у сховищах валяється.

— Буду, — пробурчала я, все ще невдоволено хмурячись, і взяла в нього пляшку. Зробивши пару гарних ковтків, я скривилася, надто вже було міцно, і повернула бренді Сему.

— Буркотунка! — Сем ткнув мене в плече. — Усміхнися! Ти похмура така смішна. Якщо не хочеш, щоб я з тебе кепкував, швидко знімай з обличчя незадоволений вираз.

Я не змогла стриматись і посміхнулася. Не можу довго сердитися на Сема і все тут. Він такий чарівний.

— Треба поїсти.

— І поспати, — додав Сем.

Ми доїли пиріжки з капустою, погризли сушених яблук і груш під бренді і, добряче захмелівши, впали на матрац під стінкою. Знову близько один до одного — подумала я і тут же провалилася в сон.

Вранці між нами все ще було напружено. Сем перебирав здобич, захоплену у бандитів, а я жувала хліб із сиром, похмуро спостерігаючи за його діями.

— Гей, Аво! Мені поїсти лиши! — Сем дивився на мене, посміхаючись, але мені не хотілося відповідати на його посмішку.

— Угу, — пробурчала я.

— Тебе все ще турбує вчорашнє вбивство? — Сем одразу зрозумів причину мого поганого настрою.

— Так.

— Аво, — Сем все ще посміхався, але на душі йому було паршиво. Біль і порожнеча — ось що він випромінював. — Я тобі все пояснив.