Розділ 11. Зустріч із шаманом

Аврора, 5-7 жовтня

Я ревіла як дівчисько, обхопивши коліна руками і задихаючись від риданнь. Мені начхати було, що мені давно не 7 років, я настільки емоційно і фізично видихнулася, що просто потребувала виплакатися як слід. Я дико злилася, що виявилася так далеко від дому, від своїх рідних і все зі своєї вини. Зараз я особливо гостро сумувала за батьками та братом. Як мені хотілося просто їх обійняти! Нехай вони й не любили подібних ніжностей, але мені потрібні були їхні обійми. Я хотіла, щоб з ними було так само просто, тепло та затишно, як з мамою Лією. Ех, якби вона була моєю справжньою мамою! Вона не скупиться на любов та обійми, вона легко проявляє свої почуття, не те що мої справжні батьки. Я заплакала ще дужче. Мені так боліло, що я зраджувала батьків, бажаючи замінити їх мамою Лією. Я сама ненавиділа себе за це, але не могла перестати мріяти. Я так поринула у свої страждання, що не почула, як Сем підійшов до мене.

— Ну, чого ти, Аво? Заспокойся, прошу тебе, — Сем сів поруч і обійняв мене за плече. Я інстинктивно сіпнулася, бажаючи скинути його руку, але він притягнув мене до себе і обійняв. — Ти ж сильна дівчинка, ти з усім упораєшся.

— Не хочу бути сильною, хочу бути слабкою, — я уткнулася в плече Сема і поливала його куртку своїми сльозами.

— Добре, Аво, побудь трохи слабкою.

Сем не випускав мене зі своїх обіймів, а я все плакала і плакала йому в плече, поки сльози не скінчилися. Який же Сем дивовижний! Лише п'ять хвилин тому я була готова його вбити за черствість і суворість, а зараз він ніжно обіймав мене і заспокоював. Я відчувала тепло всередині нього, тепло, спрямоване на мене. Я не могла зрозуміти, що саме воно виражає — дружні почуття чи щось більше, але мені було приємно від його тепла. Все стало раптом неважливим: і мутанти, і втомлені ноги, і неможливість повернутися додому. Сем був поруч — ось що було важливо. Я тепер знала, що не має значення, що відбувається і що Сем каже, він завжди про мене подбає.

— Ходімо збирати наші речі, — сказав Сем, коли я трохи заспокоїлася і витерла сльози. — Треба відійти подалі й поїсти. Поруч із трупами мені снідати не хочеться.

— А чому ми цих мутантів у болото не скидаємо? — минулого разу мене здивувало, що ми кинули трупи на дорозі.

— Ти бачиш поблизу болото?

— Але ж ти казав, що вони тільки поблизу боліт водяться.

— Поблизу, але не лише на них. На болотах мути живуть, але можуть переміщатися до інших місць. Їм же треба полювати, шукати нові житла. Звичайно, вони можуть блукати в несподіваних місцях. Взагалі, на карті вказано болото неподалік, у лісі, але тягти туди трупи я не маю бажання. Якщо хочеш, можеш сама віднести, — Сем не втримався від жарту.

— Дуже хочу. Прямо мрію! — я посміхнулася у відповідь, хоч мені й було не до сміху.

Я починала звикати до жартів Сема. Яким би суворим він не хотів здаватися, у глибині душі він хороша людина. Я рада, що саме з ним я йду своєю дорогою. Напевно, коли повернуся додому, то сумуватиму за ним.

Ми повернулися до наших речей, зібрали їх і поспішили забратися з поля бою. Через півгодини ми вирішили, що відійшли досить далеко і зупинилися поснідати. Мені не дуже хотілося їсти після такого стресу, але я змусила себе, бо потрібні були сили на дорогу. Нам знову треба було довго йти пішки. Одне тішило — ми вже були близько. Як сказав Сем, ще одне місто, а наступним уже буде Ведуниця.

До міста ми дісталися без подій. Жодних мутантів, тільки втомлені ноги та пізня ніч. Вже перевалило за північ, коли ми опинились у таверні.

— Є тільки дві кімнати з односпальними ліжками та одна з двоспальною, — оголосила нам господиня таверни. — Що виберете?

— Одну з двоспальною і чогось поїсти.

На мій здивований погляд, Сем відповів, що так дешевше і він не хоче залишати мене одну в кімнаті на всю ніч.

В обідній залі майже нікого не було, лише двійко п'яниць в іншому кінці. Вечерю довго чекати не довелося, світловолоса дівиця, що сильно пахла огидно-солодкими парфумами, принесла нам гречаної каші з підливою та пляшку червоного вина. Я випила зовсім небагато і вирішила піти відпочивати.

— Ти йди, я теж скоро прийду, — Сем налив собі вина. — Тільки доп'ю.

Зрозуміло, що не через вино він вирішив затриматися. Дівчата, знову дівчата. Тільки хто? Одна з подавальниць? Більше тут нікого не було, окрім господині, але вона була немолода, навряд чи Сему до смаку жінки у віці.

Я залізла в ліжко, але сон не йшов. Стурбовані думки одна за одною лізли в голову. Я все ще була під враженням від ранкового нападу мутантів. Скільки таких буде? Скільки нових чудовиськ мені доведеться вбити? А раптом вони мене вб'ють? Що тоді? Я не хотіла вмирати тут. Я не могла залишити батьків і брата сумувати за мною в невідомості. Я мушу вижити, мушу повернутися, чого б мені це не коштувало!

Мої сумні думки перервало повернення Сема. Я чула, як він переодягається, а потім лягає поряд. Він щось весело співав під ніс, але всередині нього хлюпалося почуття провини, що виглядало дивним. Я повернулася до нього спиною, натягнувши ковдру під самий ніс. Мені так хотілося не знати, що він відчуває, але я не знала, як блокувати свою емпатію. Наступного разу розпитаю маму Лію. Все ж таки неправильно лізти людині в душу, особливо, коли вона цього не розуміє.

— Про що ти думаєш, Аво? — Сем легенько тицьнув мене пальцем у плече. І як знав, що я не сплю?

— Про те, як гидко спати з усіма підряд, а потім приходити до мене і засипати поряд, як ні в чому не бувало.

— Я не збираюся давати обітницю стримання лише тому, що в тебе якісь нездорові стосунки із сексом.

— У мене якраз здорові, у тебе ні.

— Давай краще поспимо. Не розумію, чого тебе так коробить. Я ж тебе не чіпаю.

Для того, щоб розуміти, треба бути емпатом. Я відчувала його емоції після всього, відчувала його злість на себе, почуття провини та незвичне йому почуття заплутаності, втраченості та дивного тепла, спрямованого в мій бік. Дикий коктейль із абсолютно різних емоцій! Не знаю, як Сем засинав з усім цим добром, а я не могла заснути поруч із ним. Коли він спав у сусідньому ліжку, то було простіше дистанціюватися, а от коли він лежав поряд, практично торкаючись своєю спиною моєю, то не відчувати його було неможливо.