Розділ 7. Земна бабуся

Аврора, 23 вересня

Я прокинулася від того, що м'яка пухнаста лапка торкалася моєї щоки. Розплющивши очі, я побачила, що поруч зі мною сидить Руна і уважно на мене дивиться. Згрібши кішку в обійми і цмокнувши в пухнастий лоб, я відпустила її і потяглася. Я завжди мріяла про кішку вдома, але батьки були проти домашніх тварин. Трохи повалявшись із кішкою, я вибралася з ліжка, вмилася і спустилася вниз. Дім приголомшував тишею — всі ще спали. Тільки нам із Руною не спалося. Я глянула на годинник: опів на дев'яту. І чого мені не спиться так рано?

— Ти, мабуть, хочеш їсти, так, Руно? — звернулася я до кішки.

Руна ствердно нявкнула і потерлася об мої ноги. Яка ж вона грайлива, ласкава кішечка! Я відкрила холодильник (цілком такий же, як у нас на Землі, тільки трохи старомодного дизайну) у пошуках їжі для кішки. Знайшовши залишки запеченої риби з учорашньої вечері, я простягла невеликий шматочок Руні.

— Не знаю, чи їси ти таке…

Руна з апетитом злизала з моєї руки шматочок рибки і я висипала їй у миску решту. Так, кішка нагодована. Тепер треба було б і себе нагодувати. Подумавши, я вирішила спекти для всіх млинців. Давно їх не їла. Молоко з яйцями були в холодильнику, а борошно я знайшла в одній із шафок. Замісивши більше рідкого тіста, я закинула дрова в грубку і розвела вогонь. Ніколи раніше не готувала їжу на печі. По суті, вона не так і відрізнялася від звичайної плити: зверху була металева панель, що імітувала конфорки. Звичайно, контролювати силу вогню не вийде, але, сподіваюся, я впораюся. У піднесеному настрої я співала під ніс пісеньки і під цікавим поглядом Руни пекла млинці.

— Перший раз таке: на кухні смачно пахне, а моя дружина тільки прокинулася, — почула я за спиною голос Дома.

Обернувшись, я побачила, що він стоїть у дверях кухні, обійнявши Лію за плечі. Обидва посміхалися, дивлячись на мене.

— Я рано прокинулася, ось і вирішила себе чимось зайняти, — я посміхнулася їм у відповідь. — Люблю готувати. Руну я теж нагодувала, рештки риби їй віддала.

— А я думаю, чого вона мене не будить, — мама Лія підняла кішку на руки і почухала за вухом. — Пухнаста зрадниця!

Руна тільки й могла що нявкнути на її зауваження. Мама Лія відпустила кішку і дістала баночку малинового варення з шафки. Я поставила грітися чайник. Через 10 хвилин ми вже сиділи втрьох, не рахуючи кішки, за столом і попивали гарячу каву зі свіжими млинцями з домашнім варенням. Руна сиділа в мене на колінах. Здається, я їй дуже сподобалася.

— А що, Єва з Семом снідати не будуть? — я здивувалася, що ми їмо лише втрьох.

— Так рано ж! — відповіла мама Лія. — Єва зазвичай до 10 прокидається, а Сем — той ще сонько. Якщо його не розбудити, то до обіду буде спати. Він погано спить у дорозі, от і відсипається вдома. Думаю, поки він спить, ми сходимо до моєї бабусі. Доме, — Лія звернулася до чоловіка, — скажеш цим соням, щоб млинці доїли, як прокинуться. А до обіду ми вже повернемося і зваримо якийсь супчик.

Ми відразу ж після сніданку вирушили до бабусі. Вона жила на іншому кінці міста, тому нам знову довелося пройти той самий шлях через поля та ринок. Мама Лія заразом купила свіжих продуктів додому.

Бабуся Веста сиділа в плетеному кріслі, гріючись на сонечку, і щось в'язала. Поруч із нею стояв табурет із коробкою з різнокольорових шерстяних ниток. Підійшовши ближче, я побачила, що вона в'яже так звані «бабусині квадрати»[1]. Напевно, буде плед чи килимок.

— Я чекала на тебе, Ліюшко, — бабуся підвела голову від в'язання, почувши наші кроки.

— Бабусю, це Аврора… — мама Лія поспішила мене представити.

— Я бачу, — бабуся Веста перебила її. — Земляночка.

— Як ти здогадалася? — мама Лія здивовано підвела брови.

— Ох, золота моя, невже я рідний земний дух у людині не відчую? — бабуся тепло посміхнулася нам обом. — І те, що вона твоя донька, я теж бачу.

Мама Лія зніяковіла. Нервово потерла обличчя долонею і лише тоді відповіла.

— Вона не моя донька. Тобто, в минулих життях була моєю, але зараз не моя.

— Так… Так… — бабуся кивнула, ніби розуміла більше, ніж говорила, але не хотіла сперечатися. — Все так. Ходімо до хати, я пиріжків з капустою напекла.

Бабуся відклала в'язання в коробку з нитками і дуже спритно піднялася з крісла, незважаючи на свій поважний вік. Якщо мамі Лії 43, то її бабусі мало бути не менше 80, а може й усі 90. Але виглядала вона досить добре, більше 80 я б їй точно не дала, якби не знала, що в неї така доросла онука.

Ми їли ще теплі пиріжки з капустою, пили ароматний чай із шипшини та пряних спецій, а мама Лія розповідала своїй бабусі про мою появу на Террі. Поки у мене нічого не питали, я ходила по кімнаті і розглядала її оздоблення. Все тут нагадувало будинок мами Лії, тільки із земними доповненнями: багато вишивки хрестиком та гладдю, глиняний посуд, ляльки-мотанки[2] та книги, багато книг на кирилиці. Я ніби потрапила до старовинної української хати, так багато рідного декору тут було. Я уважно розглядала кожну деталь, торкалася кінчиками пальців виробів, що особливо сподобалися. Від них віяло теплом та любов'ю, я не могла не посміхатися, дивлячись на все, що створили чарівні руки бабусі.

— Бабусю Весто, ви пам'ятаєте Катю Білоконь? — спитала я, коли Лія перестала розповідати про мене.

— Звісно! — при згадуванні імені своєї старої подруги, бабуся широко посміхнулася. — А ти її бачила?

— Так, вона мені про будинок розповіла, про вас і про вашу маму. Попросила привіт передати, якщо я вас колись зустріну. Вона чомусь була певна, що ми зустрінемося. Помітила зовнішню схожість і вбила собі в голову, що я вас знайду.

— Вона мала рацію. Як я рада, що вона мене пам'ятає. Ми так добре дружили. Моя перша справжня подруженька. Бери ще пиріжок, золотце, — бабуся Веста присунула до мене тарілку. — Ти така худенька. І ти бери, — це вже до Лії. — Теж одні кістки стирчать.

— Ба, я не хочу бути товстою, — мама Лія посміхнулася. — Смачні пиріжки, та з мене вистачить.