Розділ 6. Родом із Землі

Аврора, 22 вересня

Каміння під ногами було гладке, різних форм і відтінків — від коричневих до темно-сірих, і між ним раз у раз проглядала трава. Будинок Лії стояв трохи віддалік від інших будинків, поряд з лісом. З Лісниці ми з Семом йшли сюди південною дорогою, а зараз — західною. Вздовж обох доріг рясним полотном тяглося поле. Зараз на ньому руділи великі та маленькі гарбузи, перемежуючись із кущами помідорів. Коли поле закінчилося, то з'явилися перші будинки. Ми йшли до них близько 10 хвилин повільним кроком. Кожен, хто бачив Лію, радісно вітав її — хто добрим словом, хто кивком голови. Схоже, її тут усі знали. На моє здивоване запитання, Сем відповів, що Лія шаманка і, природно, що її знає багато хто. Принаймні ті, що живуть на околиці, завжди вітають, особливо люди похилого віку. Адже Лія їх лікує, допомагає їм.

Ще хвилин за 15 ми опинилися на ринку. Він розкинувся на просторій центральній площі міста, майже як у Лісниці. Тільки тут посеред площі красувався фонтан, а в остальному ринок Чари виглядав так само, як і той, перший — ті самі прилавки з товарами по колу в кілька рядів, і ті ж крамниці по краях. Звичайно, виглядало все дещо інакшим — інші будівлі, інші дерева, інші люди, але сам принцип розміщення був той самий. Я уважно розглядала, що тут продають, намагаючись не відставати від Лії і Сема. Єва ж втікла від нас у якусь крамничку, щойно ми ввійшли на ринок.

— У неї там що побачення? — Сем глянув на Лію, примружившись.

— Хто її знає? — Лія лукаво підморгнула. — Я в любовні справи твоєї сестрички не лізу, вона вже велика дівчинка і дуже любить тримати все в секреті. Сам розпитуй, якщо так цікаво.

Лія набрала кілька десятків яєць, молока та вже оброблене філе риби. Після цього ми зайшли до крамниці за Євою, яка різко відсахнулася від прилавка з продавцем — молодим темноволосим хлопцем і ми поспішили до Форта. Ми пройшли між крамницями та вийшли через вузький прохід між будинками на ґрунтову дорогу. Вдалині на височині виднілася масивна будова з похмурого сірого каменю з високим парканом. Мабуть, це і був Форт.

  Дорога до Форту зайняла ще півгодини. Сем усе розпитував Єву про того хлопця з крамниці, а Лія йшла мовчки. Я відчувала її напругу і не хотіла починати розмову. Миритись завжди непросто, я її розуміла. Я тихо йшла поруч, поволі спостерігаючи за нею і часом поглядаючи на околиці та на Сема з Євою. Мені так цікаво було відкривати нові місця, що я навіть забула про те, в яку безглузду пригоду я потрапила і як далеко я від рідного дому. Поруч із мамою Лією я почувала себе як удома. Навіть коли вона була не в настрої, все одно випромінювала своє особливе материнське тепло. Я вирішила, що буду, як і всі, звати її мамою Лією. Не тому, що тут так прийнято звати шаманок, а тому, що сама так хотіла. Я відчувала в ній матір, мою втрачену матір. Неважливо, що вона мені чужа по крові, адже душа рідна, а це найголовніше.

Форт зустрів нас високим непривітним парканом з непроникними воротами, до яких треба було піднятися сходами. Я нарахувала 30 сходинок, розбитих на два прольоти. Над воротами у вежі сиділи вартові, що спостерігали за дорогою та людьми, що йшли нею. Сем махнув їм рукою на знак вітання і нам без зайвих питань відчинили ворота. Схоже, його добре знали. Сем розпитав у стражників усередині, де перебуває Домінік і ті пояснили йому, куди йти. Ми пройшли повз одноповерхові та двоповерхові будівлі, призначення яких я не знала, вглиб Форту. Солдати постійно віталися з Семом і Лією, обмінюючись парою фраз на ходу. Незабаром ми опинилися в самому центрі Форту, де височіла триповерхова будівля у формі восьмикутника з внутрішнім двориком. Ми ввійшли в одну з дверей, піднялися на другий поверх і зайшли до просторої кімнати з купою лав, стільців та дошкою на всю стіну. Очевидно, тут зазвичай проходили заняття. Зараз у кімнаті про щось сперечалися троє чоловіків, дивлячись у вікно.

— Тату Доме! — гукнув Сем і до нас повернувся високий, широкоплечий чоловік з густим темним волоссям. Посмішка розпливлася на його серйозному, але доброму обличчі.

Я відійшла трохи вбік, сховавшись за Лією та Євою, щоб поки не впадати у вічі. Домінік підійшов до Сема, потис йому руку і міцно обійняв. На Лію він подивився трохи примружившись, але нічого не сказав. Я прямо нутром відчувала, як ці двоє хочуть обійнятися, але при цьому страшенно впираються. Я й раніше часто відчувала емоційний стан людей, але зазвичай тільки близьких і то не завжди, а тут зчитувала кожну емоцію практично незнайомих мені людей і не могла зрозуміти, як воно у мене так виходить.

— Доме!.. — Лія нарешті неохоче звернулася до чоловіка.

— Що? — він швидко глянув на неї і знову відвернувся. Як діти, чесне слово!

— До нас тут дехто прибув. З Землі, — Лія зробила крок убік, показуючи мене. Домінік повернувся і завмер, дивлячись на мене. — Це та сама Аврора, моя донька з минулого життя. Її душа у цій дівчині. Ти ж пам'ятаєш її?

— Невиразно, — Домінік дивився на мене не відриваючись.

— Вона мала народитися в нас, так було задумано, але з незрозумілої причини вона народилася на Землі. Але якісь невідомі сили привели Аврору до нас.

— Швидше цікавість і жага до пригод, а не сили, — я вклинилася в їхню розмову.

— Може, й так, — погодилася Лія. — І нехай ти біологічно не наша донька, але ми стільки життів раніше були матір'ю та донькою, і ти так на мене схожа. Для мене ти все одно донька, а решта не має значення, — Лія знову повернулася до чоловіка. — А очі, Доме, подивись, у неї точно твої очі! Я не розумію, як це може бути? Народилася в чужих людей, а схожа на нас.

Голос Лії тремтів. Раніше вона посміхалася, світилася, а як почала розповідати мою історію чоловікові, то в її очах заблищали сльози. Я подивилася на Домініка, в його точно такі ж, як у мене очі і застигла: у його погляді світилася та ж любов, що й у Лії, батьківська любов, справжня, тепла. І він сам мало не плакав.