Розділ 5. Рідні душі

Аврора, 22 вересня

Я дивилася на цю жінку, до якої мене привів мій новий знайомий Сем, і не могла зрозуміти, чому вона знає моє ім'я і виглядає так налякано. Вся справа в нашій схожості чи що? Вона справді була на мене схожа, тільки очі в неї карі та волосся русяве, приємного такого пшеничного відтінку з світлішими та місцями трохи золотистими пасмами. Я дивилася на неї, вона дивилася на мене — мені здавалося, що минула вічність, хоча насправді минуло кілька хвилин, поки вона не оговталася від шоку і не стиснула мене у своїх обіймах.

— Ти все-таки повернулася до мене, втікачко, — у її голосі було стільки тепла, що я розгубилася. Ніколи не відчувала, щоби на мене були спрямовані такі сильні емоції — ні від рідних, ні від хлопців. Я обережно відповіла на її обійми, мені було добре поруч із нею, але я ні чорта не розуміла.

— Що взагалі відбувається? — схоже, що й Сем нічого не розумів.

Лія випустила мене зі своїх обіймів. Вона посміхалася, дивилася на мене з таким теплом і любов'ю, що мені знову захотілося притиснутись до неї. Я раптово усвідомила, що саме так має дивитися мама на свою дитину. Моя мама ніколи так не дивилася на мене. Було щось рідне в цій чужій жінці, щось таке близьке, від чого щеміло серце і наверталися на очі сльози.

— У тебе очі точнісінько як у Дома. Ті ж коричневі прожилки та цяточки на блакитному, — прошепотіла вона.

Очі в мене справді були незвичайного відтінку: основний колір блакитний, окантовка райдужної оболонки синя, а навколо зіниці тонке кільце коричневого кольору з лініями, що від нього розходилися промінцями, і парою плям. Ніхто з моїх рідних не мав такого дивовижного відтінку, тільки звичайні сірі, блакитні чи карі. А ця жінка зараз заявляє, що такого кольору очі її чоловіка. Вражаюче!

Ми дивилися одна на одну як зачаровані. Я кожною клітиною тіла відчувала, що знаю Лію, але зовсім не могла згадати звідки. Наче мою пам'ять хтось забрав або заблокував найважливіші спогади.

— То все-таки, що відбувається? Мамо Ліє? — Сем повторив своє запитання, порушивши чарівну тишу. І чари розвіялися. Я знову стояла на землі і втратила те відчуття впізнавання.

— Ох, Семе, любий, де ти її знайшов?

— Мені її в камеру закинули, мамо Ліє. Але що ти?.. Як ти знала?.. Я не розумію.

— Ходімо в хату, вип'ємо чаю з пирогом і я все розповім. А то стоїмо тут на ґанку…

Лія відчинила двері, руда кішка тут же прошмигнула в будинок, а ми вже увійшли слідом за нею. Сем кинув свій рюкзак у коридорі, зняв взуття і я теж послідувала його прикладу. Лія запросила нас до вітальні, а сама зникла на кухні. Краєм вуха я слухала, як Сем розповідає сестрі про своє чергове ув'язнення, але вся моя увага була прикута до оздоблення кімнати. Багато дерев'яних меблів ручної роботи, нейтральні бежеві стіни, але вони служили тлом для строкатих гобеленів, яскравих картин із зображенням жінок, дерев, квітів. Я не розуміла суті цих картин, вони рясніли всіма кольорами, але при цьому не різали очей, але я відчувала, що вони приховують якісь таємні знання, закони Всесвіту. У них відчувалося щось вище, справжнє, космічне, ніби я потрапила до бібліотеки світових знань. Ось тільки від великої кількості інформації я губилася і не могла нічого «прочитати». Мої очі з цікавістю бігали від однієї картини до іншої, зупиняючись на дерев'яних та глиняних скульптурках, на різнокольорових каменях, розписних вазах, сухоцвітах, рослинах у горщиках, свічках. Тут було стільки всяких предметів, які можна було б назвати ритуальними, містичними, що просто голова йшла обертом. При цьому я відчувала дивовижний спокій усередині цього будинку, мені було тепло та затишно. Ця Лія, вона однією своєю присутністю змушувала будинок світитися. Ось справжня мати і справжній дім, наповнений теплом і любов'ю, чистим світлом. Я не могла зрозуміти, звідки в мені народилися ці думки, але вони з'явилися самі по собі, ніби просто впливли в мою голову.

— А ось і чай з пирогом, — ніжний голос Лії перервав мої роздуми. — Єві наснилося, що ти прийдеш, Семе, з гостею, і я ще рано-вранці спекла твій улюблений сливовий пиріг. Жаль, що Єва не побачила, кого ти до мене приведеш, я б цілий бенкет тут влаштувала.

Від її сяючої посмішки знову защеміло серце. Я взяла з рук Лії тарілочку з пирогом і просто мовчки взялася за їжу. Я не хотіла говорити, не знала, про що говорити. Все, чого мені хотілося — слухати її голос, грітися у променях її світла та тепла.

— Ти, мабуть, здивована, Авроро, звідки я знаю тебе? — незважаючи на те, що запитання ставив Сем, а я все ще не промовила жодного слова, зверталася Лія виключно до мене. Дивилася мені просто у вічі, якщо не сказати, що в душу, щасливо посміхалася і говорила, говорила… — Я впізнала твою душу. Ми були пов'язані у багатьох минулих життях. Вже дуже давно ми йдемо пліч-о-пліч по життю, щоразу втілюючись заново як мати і донька. Ми й на Терру збиралися втілитись разом, ми так домовлялися там, в обителі Вищих, але моя донька народилася мертвою і я не зрозуміла, що відбувається. Я шукала відповіді, шукала твою душу, запитувала Вищих, що і де пішло не так, чому наш контракт був зірваний. Я довго не отримувала відповіді, лише через п'ять років, я виявила, що твоя душа пішла в інший світ, втілилася в сім'ї іншої матері, але я ще не розуміла, навіщо і чому. І зараз не розумію, як ти могла втекти від мене. І чи втекла? Може, тебе хтось силоміць туди направив? Я знаю так багато, але не знаю відповіді на найголовніші питання мого життя. Можливо тому тебе й направили сюди, щоб я могла дізнатися. Отже, ти народилася на Землі, Авроро?

— Так, — я вперше подала голос у цьому домі. Тихо, невпевнено, ніби боячись зруйнувати магію, що оточувала мене. Магія, в яку я ніколи не вірила. Мені все ще хотілося мовчати і слухати, але оскільки Лія поставила мені пряме запитання, то мовчати було незручно.

— Ти мене зовсім не пам'ятаєш?

Мені дуже хотілося сказати їй, що я пам'ятаю все, адже в очах Лії була така надія, але я не могла брехати.