Розділ 4. Світло в її очах

Сем, 21-22 вересня

Через годину ми вже повернулися назад до Лісниці та зайшли до таверни Меланії. Господиня як завжди сиділа за прилавком, привітно посміхаючись на все своє кругленьке обличчя.

— Привіт, Мел! — я радісно помахав їй і підійшов до прилавка. — Кімнатка для нас знайдеться?

— О, ти сьогодні зі своєю прийшов? — Мел здивовано підняла брови. Зазвичай я не заходив до неї у таверну з дівчатами. — Тобі ніхто не потрібен?

— Та ні, вона так, просто попутниця. Ліна сьогодні працює?

— Так, вона в коморі зараз прибирається. Покликати? — Мел примружила очі і лукаво підморгнула. Вона завжди так робила, коли я шукав дівчаток. Взагалі-то у неї була звичайна таверна, а не якийсь там бордель, але деякі з подавальниць не проти були заробити трохи монет, даруючи чоловікам своє кохання. Я не дуже любив себе за те, що сплю з ними, але я не хотів заводити стосунків, бо був у постійних роз'їздах, та й спогади про моє перше кохання все ще труїли мені душу.

— Сам знайду. А ти поки що насип чогось смачненького моєї супутниці, а то ми тільки з в'язниці. Дівчинка зголодніла. Сама знаєш, як там погано годують.

Мел кивнула мені і я пішов на пошуки Ліни. Худорлява дівчина з довгим світлим волоссям, але груди у неї були що треба і вона завжди задовольняла всі мої запити. Через 15 хвилин я повернувся в обідню залу, де Аврора вже з апетитом уплітала вечерю з трьох страв. Здається, мені доведеться розщедритися. Мел хоч і була мені старим другом, але знижки робила невеликі.

— Оце я розумію їжа! Три дні нічого нормального, гарячого не їла, — Аврора дивилася на їжу з захопленням.

— Дивись не лусни, крихітко, — я тільки й міг, що розсміятися.

— Нічого не можу вдіяти, я зголодніла.

Я сів навпроти Аврори і потягнувся за тарілками. Пахло і справді чудово! Мел вміла смачно готувати, чим і приваблювала багато клієнтів у свою таверну.

— А де ти пропадав?

Дивне питання. Невже вона не зрозуміла?

— Утамував свій інший голод, — я підморгнув Аврорі і накинувся на печеню, поки вона не охолола.

Аврора тільки скривила губи в усмішці і похитала головою. Цікаво, про що вона зараз думає? Про те, який я поганий чоловік? А я й не намагався бути перед нею хорошим. Який є. Мені її схвалення не потрібне.

За вечерею ми не промовили жодного слова. Аврора тільки подякувала Мел, коли та прийшла сама забрати порожні тарілки.

— Слухай, Семе, я не маю вільних кімнат, але ти можеш переночувати в будинку мого брата. Він знову в роз'їздах, — Мел дивилася на мене винувато і я розумів чому. Будинок її брата був тим ще сараєм. Він рідко там бував й добряче його запустив. — Безкоштовно. Як завжди.

Мел простягла мені ключ від будинку і пакетик зі свіжими булочками на сніданок.

— Ну, гаразд, — я поклав на стіл монети за вечерю, трохи більше, ніж вона коштувала. — Все краще, ніж на вулиці ночувати. Пішли, Аво!

Аврора закинула свій рюкзак на плечі і, сумно подивившись на порожні тарілки, пішла за мною.

— Ти що не наїлася?

— Наїлася. Просто скучила за смачною їжею. Я вже кілька днів тут і все, що я їла, — консерви, старі бутерброди, лісові ягоди та тюремна їжа.

— Розумію. Але я невибагливий у їжі. Спокійно ставлюся до простої їжі, тому що часто подорожую. Коли буваю вдома, то, звісно, ​​із задоволенням їм те, що приготує мама Лія. А готує вона, треба сказати, чудово. Скоро сама побачиш!

— А ми коли у неї будемо?

Аврора ледве встигала за моїм швидким кроком, тому мені довелося сповільнитись.

— Завтра вдень. Пізно вранці навіть. Виспимось і підемо. Чотири години шляху.

— А чи довго нам до нашої ночівлі йти? — Аврора не переставала сипати питаннями, що почало трохи дратувати.

— Хвилин п'ять ще. Тільки не сподівайся на комфорт, там старий занедбаний будинок, навіть водопроводу та електрики немає. Тільки колодязь у дворі та свічки. І одна кімната. Брат Меланії рідко тут з'являється, тому будинок почав занепадати. Вона дозволяє мені ночувати в ньому, якщо немає вільних кімнат у таверні.

— Я вже ночувала у всіляких розвалюхах. Мені не звикати.

— Будь-який будинок кращий за в'язницю та вулицю, — підсумував я й Аврора схвально кивнула, нарешті замовкнувши.

Коли ми підійшли до будинку, я помітив, що він ще більше обріс бур'янами з мого попереднього візиту. Схоже, братові Мел зовсім начхати, як виглядає його житло. Аврора навіть не здивувалася цій розвалюсі, мабуть, встигла звикнути до наших занедбаних хатин. Я збирався шукати сірники в кишені, щоб освітити дорогу і знайти свічку в будинку, але Аврора дістала з рюкзака ліхтарик і слабкий промінь світла прорізав нам шлях до будинку.

— На чому він працює? — мені став цікавим устрій ліхтарика. Чи схожий він на наші? — На батарейках?

— Так. У вас таке є?

— Є, але дорого коштує. Простіше всякі магічні штуки для освітлення мати або масляні світильники.

— Масляні? — здивувалася Аврора. — Що за минуле століття? Може, ще гасові скажеш?

— І ці теж. У нас взагалі електрика є, але працює вона з перебоями. Частково рятує магія. У нас непогано йшов розвиток науки, доки не почалася війна. Людям не до науки та технічного розвитку, коли є ворог. Розумієш?

— Розумію, — кивнула Аврора.

Ми зайшли до будинку і я взяв підсвічник на столику біля входу. Як тільки я запалив свічки, Аврора загасила свій ліхтарик. Я повів її до єдиної житлової кімнати в будинку.

— Тут будемо спати, — кивнув я на широке дерев'яне ліжко біля вікна.

— Разом? — Аврора витріщила на мене очі.

— Так, тут більше ніде спати, а на підлозі я не хочу, — вона все ще витріщала на мене очі, тому я додав: — Та не буду я до тебе приставати! Вже до інших поприставав. Я до таких, як ти взагалі не пристаю.

— А що зі мною не так? — тепер Аврора дивилася на мене з образою.

— Диявол, Аво! — я вилаявся. Мені страшенно хотілося спати, а ця дівчина все не могла заспокоїтися зі своєю балаканиною. — Все з тобою так. Ось саме те, що так. Ти справляєш враження цілком нормальної дівчини. Я не хочу стосунків, тому пристаю виключно до тих, хто згоден розважитись на одну ніч. Ну чи на дві-три. Ти ж явно не з цих.