Розділ 3. Викапана Лія

Сем, 20-21 вересня

Від легкої дрімоти мене розбудив стукіт тюремного вікна. Я ліниво розплющив очі: мабуть, привели новенького. Переконавшись, що ніхто з нас не чергує під дверима (хоча кому тут чергувати окрім мене — старий і його божевільна дочка жили у в'язниці постійно, а про мене вони знали, що не нападу), тюремник увійшов із рушницею напереваги.

— Залишайся на місці! — буркнув він за звичкою.

— Та дуже треба вставати... — пробурмотів я у відповідь.

Поки перший тюремник стояв зі рушницею і стежив, щоб ні я, ні божевільне дівчисько не викинули якийсь номер, другий втягнув несвідоме тіло і, недбало кинувши його на підлогу, пішов назад. Щойно двері за тюремниками зачинилися, як я підвівся. Мені було цікаво подивитися, кого вони притягли мені до співкамерників.

Дівчина! Сон як рукою зняло. Невже побили? У мені все спалахнуло! Люди часто опираються арешту і поліція не гребує вдарити їх за це, але дівчат рідко б'ють до втрати свідомості. Можливо, вкололи транквілізатор. Я глянув на вену біля згину ліктя і, правда, слід від уколу. Ну, то вже краще. Хоча вони могли її донести і до ліжка. Кинули на підлогу як якесь сміття. Потрібно привести її до тями. Я набрав води в паперовий стаканчик (інших нам не давали) і присів навпочіпки поруч із дівчиною. Прибравши з обличчя її яскраво-руде скуйовджене волосся, я застиг. Та це ж викапана мама Лія!! Неймовірно, як незнайома дівчина була схожа на неї. Наче донькою була. Але ж дочка мами Лії померла при народженні. Як так? Вона не могла бути її родичкою, я знав усіх її рідних. Я злив трохи води на долоню і бризнув на обличчя дівчини. Вона скривилася. Я ще трохи змочив руку і легенько поплескав незнайомку по обличчю. Вона розплющила очі. У слабкому світлі нічної лампи я побачив, що вони в неї блакитні, а не карі, як у мами Лії. Єдина відмінність, не рахуючи рудого волосся.

— Ти в порядку? — спитав я дівчину.

— Не певна, — голос дівчини звучав слабо. Вона спробувала підвестися і я їй допоміг. — Де я?

— У в'язниці.

— У в'язниці?! — її очі округлилися.

— Та не хвилюйся, тут зазвичай довго не тримають, якщо нічого серйозного не наробила. Що з тобою трапилося?

Я посадив дівчину на ліжко та допоміг зняти рюкзак. Вона одразу ж полізла в нього і видихнула з полегшенням, знайшовши те, що шукала.

— Вони не крадуть особисті речі, — кивнув я на рюкзак, — тільки зброю відбирають і кладуть в ящик по той бік камери.

— Там фотоапарат, я боялася, що він міг розбитися. Але він цілий.

— Знайшла про що турбуватися, — я хмикнув. Дивне дівчисько — у в'язниці, а турбується не про себе, а про фотоапарат.

— Ти не розумієш!.. — почала дівчина і раптом схлипнула.

— Ой ні, не треба тут калюжі розводити, — ох вже ці жіночі сльози, як я їх не люблю! — Краще заспокойся та розкажи, що з тобою трапилося і чому тебе в тюрму загребли.

— Я залізла в напівзруйнований будинок, хотіла знайти якусь їжу та переночувати, думала, там нікого немає, а всередині виявилися люди. Хтось із них і стукнув мене по голові, — дівчина торкнулася потилиці і скривилася. — Я знепритомніла, а ледве прийшла до тями, як мені чоловік у формі вколов щось у руку, і я знову прокинулася вже тут. Мене довго протримають?

— Тиждень-два, навряд чи більше. Я вже тиждень сиджу. Саме більше затримували на місяць.

— А ти що постійно порушуєш закон? — дівчина насторожено відсунулася. — І чому в одній камері і чоловіки, і жінки?

— Та не бійся мене! — я посміхнувся. — Я з бандитами з гір постійно воюю. Вони злочинці і витворяють справді погані справи, але коли з ними зчіпляєшся на вулицях, то закону начхати, хто вони і хто я, просто обох садять за бійку на тиждень-другий. Я зчепився з одним на ринку, він спеціально мене спровокував. А у камери всіх підряд селять, якщо це дрібні порушники. Не хвилюйся, я тебе чіпати не стану. Я дівчат не ображаю. А старий — то той тут постійно живе. У нього домівки немає, він на вулицях вічно побирався з донькою, — я кивнув на божевільну на ліжку навпроти, — вона трохи не в собі, з головою проблеми і через це періодично дурниці витворяє. Ось їх раніше й тягали регулярно до в'язниці. А потім старий попросився жити тут постійно. Він допомагає всілякими справами, а коли нікого немає в камері, крім них, його випускають прогулятись. Я зазвичай прошуся до нього, коли мене заарештовують. Люблю з ним побалакати. Мене, до речі, Семом звуть. А тебе?

— Аврора.

Ось вже справді збіг так збіг! Саме це ім'я обрала мама Лія для своєї дочки.

— Ти випадково не родичка мами Лії? Ти дуже схожа на неї, — я вирішив, що треба запитати. Раптом я чогось не знаю про маму Лію? Хоча це було неможливо.

— Ні. Я взагалі тут нікого не знаю. Я не звідси.

— А звідки ти? З Яри? З Ери?

— Ні, не знаю таких місць. Мені чоловік у крамниці їх називав, але я без поняття, де це, — Аврора нервово смикала шнурок від кофти, свердлила очима підлогу, а потім підняла на мене погляд і завмерла в нерішучості.

— Ти можеш мені розповісти, — я посміхнувся. Вона явно потребувала підтримки. І хоч із мене поганий втішник, з дівчатами я завжди добре знаходив спільну мову.

— Я поїхала до одного села, щоб сфотографувати руїни. Пообідала і якось непомітно для себе задрімала. А коли прокинулася, то опинилася в зовсім іншому будинку та іншому місті. А може, й країні. Чоловік у булочній мені сказав, що я на землі Мора. Хоч ви всі говорите моєю мовою, але алфавіт у вас інший. Я ніколи не чула про місце, де опинилась. А головне — я не зрозумію, як я сюди потрапила.

Я зітхнув. Ще одна мандрівниця крізь Браму. Давно їх не було. У Форту мешкають двоє чоловіків з іншого світу, ще мій покійний батько мене з ними познайомив.

— Як називається планета, на якій ти живеш?

Аврора здивовано підняла брови, але все ж таки відповіла:

— Земля. Я її навіть на шиї ношу, — Аврора показала на кулон у вигляді кулі синьо-зеленого кольору. Я впізнав це зображення. Бачив у старих книгах та замальовках татових друзів із Форту.