Розділ 2. Цей чужий, ворожий світ

Аврора, 18-20 вересня

Паніка липкою хвилею почала стискати мої нутрощі. Я мотала головою з боку в бік, намагаючись у вечірній темряві розглянути кімнату. Я не зовсім добре бачила те, що в ній знаходилося, але я точно розуміла, що кімната стала більше! Я заснула в невеликій комірчині, де крім односпального ліжка, вузького столика біля стіни з діркою та шафи, що підпирала двері, нічого більше не було. Якщо відійти на витягнуту руку від ліжка, то до столика можна торкнутися іншою рукою. Тут теж було ліжко, і шафа, і навіть стіл зі стільцями, але між ними було багато вільного простору і стіл був не вузьким декоративним, а звичайним обіднім.

Я не розуміла, що відбувається і ледве стримувала панічний крик. Раптовий спалах блискавки осяяв кімнату і я побачила двері. Ніяка шафа їх не загороджувала. Я рвонула до них, як до рятувального круга. Я штовхнула з силою, але двері легко піддалися і я, втративши рівновагу, впала на дерев'яний ґанок. Рюкзак додатково пристукнув мене зверху і я кілька хвилин сиділа не рухаючись, тупо вдихаючи свіже грозове повітря. Я чекала нового спалаху блискавки, щоб побачити місце, де я опинилася. Все, що я могла бачити зараз — невиразні темні силуети та жодних вогнів. Ніби я опинилася на мертвій землі, у примарному селі, а не в звичайному селищі з людьми.

І блискавка спалахнула, осяявши все довкола. Але краще б вона цього не робила і я залишилася б у щасливому невіданні ще деякий час. Мені вистачило кілька секунд, поки палала блискавка, щоб усвідомити — я не в тому селі, куди приїхала вранці. Я не в хатині відьми. Я у незнайомому місті, селі чи чорт знає якій землі. З жахом я кинулася назад до хати і, схопивши обідній стіл за кут, потягла його до дверей. Я хотіла себе убезпечити, перш ніж впасти в істерику. Тільки після того, як стіл міцно підпирав вхідні двері, я сіла на підлогу і закричала.

Я не думала про те, чи чує мене хтось чи ні, я просто кричала, доки не заболіло горло. Викричавши всю свою паніку, страх і жах, я закашлялася і зробила пару глибоких вдихів. Шалено хотілося пити. Я дістала з рюкзака пляшку мінералки і жадібно приклалася до неї. Стало трохи легше. Я розуміла, що треба взяти себе в руки та озирнутися. Я маю знати, де я опинилася і чому. Покопирсавшись в рюкзаку, я намацала ліхтарик і вирішила дослідити будинок.

Слабкий промінь ліхтаря вихопив облізлі стіни та старі меблі. Кімната була досить велика і в дальній стіні я побачила двері до іншої кімнати. Я увійшла до неї без страху: мій розум мені шепотів, що якби в будинку хтось був, то він давно прийшов би на мій крик. Значить, тут я була одна і боятися мені не було кого.

За дверима виявилася кухня з ще одним столом, старенькою грубкою та старовинним умивальником, у ємність якого треба було заливати воду, а потім виливати з відра знизу все, що натекло через раковину. У нас такий був на дачі.

Будинок явно був занедбаний і старий, але він не був зруйнований — усі стіни, стелі та підлога збереглися. Здається, дах на кухні злегка протікав в одному місці, та й між дерев'яними дошками в підлозі миготіли невеликі проріхи, але ніяких зруйнованих стін і величезних дірок я не спостерігала. Безперечно я опинилася в іншому будинку. Мені залишалося тільки зрозуміти, як мене сюди занесло.

Жодна здорова думка не приходила в мою голову. Викрасти мене не могли. Навіть якби мене хтось приспав, то знайти й витягти мене з відьминої комірчини — завдання не з легких. І це не сон. Я кілька разів боляче вдарилася. Уві сні болю не відчуваєш. Тоді що? Якесь чортове відьмине чаклунство? Але ж магії не існує! Я велика дівчинка і не вірю у всілякі казки. Ось тільки нічого, крім них, не може пояснити мого несподіваного переміщення.

І тут мене раптово осяяло: телефон! Я ж можу зателефонувати додому та попросити мене забрати. Можливо, вони зможуть визначити моє місцезнаходження по телефону. Здається, у Макса був якийсь розумний приятель. Брат не дасть мені пропасти. Тремтячими руками я розблокувала телефон. Не розрядився, як чудово! Я набрала номер брата, але виклик не пішов, на екрані засвітилося зрадницьке словосполучення «мобільна мережа відсутня». Чорт! В яку глухомань мене занесло?

Я плюнула на все і дістала з рюкзака бутерброд, передостанній. Крім нього у мене ще був шматок хліба, дві банки консервів, жменька шоколадних цукерок та три яблука. Я не знаю, скільки мені знадобиться, щоб дістатися додому, але, сподіваюся, кілька днів я протягну. А там уже вдома наїмся. Жаль, велосипед залишився біля житла відьми, доведеться йти пішки.

Поївши, я забралася прямо в одязі на ліжко, тільки черевики скинула. Надворі ніч, нельотна погода, єдине, що мені залишалося — поспати. Матрац був жорсткуватим, а плед не надто грів, але іншого ліжка у мене не було. Я думала, що буду крутитися до ранку з тривожними думками, але я швидко заснула. Напевно, далася взнаки втома і пережитий стрес.

Вранці я не одразу зрозуміла, де я перебуваю. Облізлі стіни, ледь відчинене перекошене вікно, з якого проникав свіжий аромат дощового повітря. Я не вдома. Так, так, я все ще не вдома, я, як і раніше, у паршивому сні, від якого не можу ніяк прокинутися. Адже це не сон, а реальність, в яку я не можу повірити.

Я дістала останній бутерброд і одну з цукерок, щоб поснідати. Чаю в термосі залишалося на дні і це засмучувало. Пляшка з мінералкою теж випита вже наполовину. Сподіваюся, я знайду тут якусь воду. Звичайно, зараз би міцної кави, а краще 50 грамів коньяку, щоб простіше сприймати цю чортову реальність. Закінчивши зі сніданком, я пройшлася по хатинці, щоб оглянути її при світлі дня. Нічого нового я не виявила: та сама стара похмура хата з однією великою кімнатою та кухнею, що й при світлі ліхтаря. Я вирішила вийти надвір і оглянути те місце, в якому опинилася. Закинувши рюкзак на плечі, я покинула занедбаний будинок, який так мило прихистив мене на ніч.

Вийшовши надвір, я зраділа, що вночі не могла роздивитися навколишнього краєвиду. Інакше б зі мною трапилася ще більша істерика, якщо навіть не панічна атака. У мене їх ніколи не було, але всяке може бути. Я чула про них. Те, що відкрилося моєму ошалілому погляду, цілком могло спровокувати появу панічних атак.