Розділ 1. Тільки коли ми втрачаємо, ми цінуємо

Присвячується Юлії — промінцю світла і великій
матері, яка дарує мудрість та знання.
І моєму коханому Володимиру — хай
ми так само, як і мої герої, знаходитимемо
один одного у нових життях.

Аврора, 17 вересня 2021

Іноді в житті трапляється те, чого ми зовсім не очікуємо, навіть не уявляємо. Ми не готові до несподіванок, але зуміємо віднайти вихід, оскільки будь-яка ситуація нам може бути зрозуміла. У світі немає нічого нового — усе, що сталося, вже відбувалося неодноразово з іншими людьми. Їхній досвід може допомогти нам подолати наші труднощі. Завжди відбувається лише те, що відповідає фізичним законам. Те, чого немає в природі, ніколи не трапиться.

Так я думала все своє доросле життя, коли дитяча віра в казку і чари була розвіяна завдяки старшому брату-поганцю. Будучи дітьми, ми гризлися як кішка з собакою, проте, подорослішавши, ми стали добрішими один до одного. Брат завжди був готовий мене захистити: від настирливих хлопців, від гидкого сусідського собаки, від важких сумок. Але він не зміг захистити мене від головного нещастя мого життя — зникнення.

Як часто ви чули поширену фразу — «ми починаємо щось цінувати тільки втративши»? Я сприймала усе в своєму житті як належне і навіть злилася на безліч цілком нормальних речей. Якби я тільки знала, що втрачу все звичне в одну мить, я була б більш вдячною. Але я не знала.

Вляпалась я в історію через своє захоплення. Моєю найбільшою пристрастю було фотографування покинутих місць та написання невеликих оповідань. Я надихалася такими місцями, писала про розруху, виживання, випробування та публікувала свої історії в інтернеті. Я була зачарована своєрідною романтикою зруйнованих будівель, навіть не замислюючись про те, яка правда таїлася за покритою тріщинами стіною з зяючими дірками і під прогнилою, зарослою мохом підлогою. Іноді мені розповідали справжні історії покинутих будівель, але я не могла відчути того болю, що вони накопичили. У таких місцях було гарно тут і зараз, коли дивишся на них, приїжджаючи з теплого будинку із зручностями. Я воліла не думати, як би я почувалася, опинися я в епіцентрі подій. Мені було легко включити фантазію і вигадати неймовірну історію, яка зачіпала серця читачів, але навряд чи могла перенести мене в той момент, коли відбувалася. Я вміла писати про важкі долі і мріяла про письменницьку славу, але я ні чорта не знала про виживання. Про справжнє виживання, а не про ті сухі рядки, вичитані в мережі. Я ніколи не виживала досі. Мені навіть здавалося захоплюючим потрапити в такий світ, де я, подібно до героїв своїх історій, жила б у світі постапокаліпсису. Розруха і покинуті місця були овіяні ореолом романтики в моїх очах, поки одного теплого осіннього дня мої рожеві окуляри не розбилися вщент.

Того дня я поїхала велосипедом у найближче від мого міста село. Один знайомий хлопець мені розповів, що там є цікава занедбана хатинка, яка могла би мені сподобатися. Я зібрала в рюкзак їжі на весь день, взяла свій блокнот для записів і фотоапарат, і сівши на вірний своїй справі велосипед, вирушила в дорогу рано-вранці. Я планувала провести в селі весь день, фотографуючи і ту хатину, і якісь інші. Я ніколи не поспішала якнайшвидше піти, зробивши пару-трійку фото. Мені потрібно було відчути атмосферу місця, побродити в ньому, поласувати смачненьким. Обід в покинутих будівлях був своєрідною традицією — так я проникала в історію цих місць, зливалася з ними воєдино, мені так здавалося. Іноді я навіть залишалася на ніч у деяких будинках, але тільки в безпечних та у гарну теплу погоду. Я любила пригоди, але ніколи не наважилася б на ризик. Сьогодні я не планувала залишитися, але все одно взяла побільше їжі. Я намагалася бути передбачливою. Хто знає, у що виллється моя маленька подорож?

Мені не було дано це знання. Я знала, як уникнути знайомих мені небезпек, як і всі розумні люди. Передбачити те, чого в природі не існує і уникнути цього — так не буває! Тому мене не можна звинувачувати у безтурботності чи дурості. Що сталося, те сталося.

Хатина, про яку мені розповіли, виявилася надзвичайно мальовничою, якщо доречно застосовувати таке слово до хати, що майже повністю розвалилася. Щоб дістатися до об'єкту сьогоднішньої зйомки, мені довелося обійти будиночок з іншого боку, злізти з велосипеда і тягнути його по стежці через струмок, ризикуючи намочити ноги. Я насилу пробралася до хати, гілки дерев хапали мене за рукави куртки, ніби не бажаючи пропускати. Згадуючи про це пізніше, мені не раз думалося — це був знак зупинитися, але я не зуміла до нього прислухатися. Інтуїція в мене була ні к чорту.

І ось серед чагарників і буйної порослі трав з'явилася стара хата. Її обступили дерева, нависаючи над залишками стелі своїми лапами. Даху у будинку не було. Хатинка дивилася на мене самотнім вікном з частково вибитим склом, обрамленим рамою колись ясного блакитного кольору, а зараз облізлого сіро-блакитного. Він кликав мене зайти, але замість дверей міг запропонувати лише зруйновану стіну. Заходь, хто хоче, не замкнено! Я акуратно сховала велосипед під пухнастим чагарником, накрила парою гілок, що валялися поруч. Я планувала тут потинятися, можливо, пройти трохи далі через поле, щоб усе оглянути, а велосипед мені заважав. Тут не поїздиш.

Я зробила пару знімків здалеку, а потім пробралася до дірки у стіні. Усередині лежала купа сміття від стін і стелі, що обсипалися, а ліворуч красувалися двері з облупленою блакитною фарбою. Я трохи пофотографувала внутрішні руїни, особливо мене привабив шматочок стіни за вікном — він виглядав так, ніби його погризли. Час методично впивався зубами в бідну побілену стіну, відкушуючи шматочок за шматочком, смакуючи її нутрощами. Він все ніяк не міг насититися, поглинаючи шматок за шматком, частина за частиною. Час не зупиниться, доки не перетворить усе на труху. Пил — ось що залишиться через століття після нас. Пил і жодних спогадів, якщо не записувати все, що було на папір. Я ж хотіла зловити час за хвіст, зупинити його невгамовні апетити, увіковічивши те, що він руйнував. У нашій пам'яті залишаються величні будови, будинки відомих людей, але прості хатинки — ніколи. Я не знала історії цієї хати, хто її покинув на поживу часу, але я могла придумати їй минуле, наділити спогадами та увіковічити в кількох застиглих митях. Я завжди вважала, що будинки простих людей незаслужено перетворюються на пил і стираються часом. У них жили сім'ї, у них відбувалися дивовижні події, хай лише у масштабі однієї сім'ї, але вони були. Іноді старенькі з села розповідали мені історії про минуле забутих будинків. Я любила слухати їхні розповіді, а вони були вдячні моїй увазі. У моїй сім'ї я була позбавлена ​​такого дарунку. Батьки та бабусі з дідусями вважали моє захоплення дурістю, не хотіли навіть слухати про те, чим я живу. Брат ставився спокійно, але все ж таки теж не особливо поділяв моїх захоплень. Я шукала тепла в інших людей, у чужих бабусь, таких же голодних до уваги та розуміння, як і я. Я любила свою сім'ю і знала, що вони про мене дбають, але в їхній турботі було більше обов’язку, ніж тепла, і мене це засмучувало. А кинуті всіма старенькі, навпаки, обдаровували мене щирою турботою, пропонуючи то чай із травами, то свіжі пиріжки з капустою, то фрукти чи ягоди по сезону. Дехто навіть дарував пляшечку домашнього винця. Я завжди поверталася додому з гостинцями і своїх сільських бабусь теж пригощала міськими солодощами, декому навіть залишала гроші. Мало хто відкрито їх брав, просто просили допомогти по господарству чи збігати до магазину, тому я залишала акуратно складені купюри під тарілками на столі або під вазами на тумбочці. Мені було приємно допомагати сільським старим, я відчувала себе потрібною, я відчувала себе живою. Їхня радість наповнювала мене щастям і світлом, давала відчуття, що я живу не дарма.