Розділ XVIII

Розділ ХVІІІ

Чернігів, 1701 рік, травень.
Пізно увечері, коли Брюс залишився на самоті, він занурився у найбільш глибокі протягом останнього часу роздуми. Перед шотландцем постало питання: чи варто спробувати доторкнутися до невідомого чи ж свідомо відступити від цього наміру? Брюс був змушений зізнатися собі, що, умовивши Орлика залишити у себе заповітні дзеркала до завтрашнього, чаяв таємне бажання скористатися з них, спробувати відчинити вхід до іншого світу. Адже інакше навіщо були усі ці устремління, до чого була смерть Карла Енглунда, небезпечні пригоди самого Брюса, важке і виснажливе виготовлення самих свічад? Зупинитися за крок до заповітної мрії, застигнути в аршині від бажаного, не узяти те, що можна дістати рукою? Ні, Брюс був не такий, він завжди і в усьому йшов до останку. Лише стикнувшись з остаточною невдачею, Яків міг дозволити собі розкіш – відмовитися від замисленого, позадкувати, відступити. Але не сьогодні – пам’ять про трагічно загиблого Карла підстьобувала і спонукала найбільше. Адже то саме він гукнув його, вивів на шлях пошуку мудрості, і відпустив, попрощався, залишивши Брюса самого вирішувати цю задачу. А коли так, то Брюс зобов’язаний довести почате до кінця, аби згодом сказати собі: Я все зробив, здійснив усе що міг, і тому заслуговую на нагороду.
Після цього розмірковування Брюс вирішив за допомоги вірного Івана здійснити спробу проникнення до Антисвіту. Вимірявши попередньо час горіння свічок, які погонич приніс з ринку, Брюс зайнявся вирахуванням площі помешкання та встановленням дзеркал. Він поставив їх біля протилежних стін і встановив поперед них свічники. Взаємне розташування дзеркал, коли вони відбивалися один в одному, створювало ілюзію безкрайого коридору, що утікав глибоко у стіну. З досвіду експерименту, що його вже було проведено у Москві, у Сухаревській башті, Брюс знав, що палаючі свічки цей ефект багаторазово підсилять, фактично створивши візуальний шлях у глибину свічад. Зрештою, остаточно переконавшись, що геометрія очікуваного досвіду цілком відповідає описаному у книзі, Брюс встановив у підсвічники свічки. Потім чоловік намалював крейдою на підлозі велике коло, в яке вписав п’ятикутну зірку, по верхівках променів якої написав потрібні формули.
Тепер залишалось запалити свічки у канделябрах, зняти із себе все металеве, і, запаливши свічку та прочитавши спеціальне заклинання, спробувати увійти до світу, що розпросториться по той бік свічада. Єдине, чого напевно не знав Брюс, то це того, яке саме із дзеркал веде до майбутнього, а яке – до минулого. «Ну та нічого. Головне – вчасно повернутися назад. Експеримент завжди можна повторити і направити свої стопи до потрібного місця» – заспокоїв себе подумки Брюс.
Він гукнув Івана і коли той зайшов, ретельно його проінструктував. Нагадав, що той повинен ретельно слідкувати за тим, аби свічки не згасли. Для цього потрібно було наглухо зачинити двері й вікна, щоби протяг з дверей, якщо раптом ті розчиняться, не задув свічок. Для перестраховки Брюс доручив Івану тримати при собі пару лоївок, аби при необхідності підтримати полум’я догораючих свічок. Яків усвідомлював, наскільки виснажливим і тривалим може виявитися це очікування для слуги, якщо експеримент виявиться вдалим. Адже Івану доведеться неусипно чергувати біля свічників, не спати, не їсти і не пити, і робити все можливе, щоби свічки не згасли до повернення пана, хай скільки він там пробуде. Сам Іван ставився до всього спокійно, ніби не усвідомлював усіх складнощів, які на нього очікували. Але очі чоловіка свідчили про певне хвилювання, пов’язане з неабиякою відповідальністю. Коли з інструктажем було завершено, Брюс особисто запалив усі свічки. Він зняв із себе увесь одяг, залишившись лише у натільній сорочці та бриджах. Навіть золотий хрестик, що висів на шиї, Брюс зняв із себе і поклав на стіл. Зрештою, варто було довірити власну долю і життя вічному Господу, а не його рукодільному зображенню. То було так незвично: шотландський шляхтич на московській службі, бойовий офіцер і в самому лише спідньому, босоніж збирається ступити крок у невідомий світ.
Тримаючи у лівій руці свічку, з якою збирався потрапити до іншого світу, Брюс за московською звичкою перехрестився. Після чого став посеред кола і почав читати алхімічне заклинання. Він ще не визначився, куди ступити, до якого зі свічад, тож навмання поклався на власний талан.
Здавалось, у кімнаті нічого не відбувається. Шипіли, плюючись розжареним лоєм, свічки; десь під підлогою шурхотіли миші, що дочекалися ночі – такої зручної для свого шкідливого промислу. У кутку заспівав свою пісню цвіркун, а кілька метеликів, які залетіли до помешкання, раптом плинули до полум’я свічок, аби за мить, потанцювавши, загинути. Прочитавши закляття, Брюс націлив пильний погляд на одне із дзеркало, час від часу озираючись і на інше. В описі ритуалу у Чорній книзі, було явно вказано, що зовнішня поверхня дзеркал, під впливом полум’я й тепла, які плинутимуть від свічок, повинна змінитися. Яким саме буде ця зміна, у книзі не пояснювалось, тож Брюс вирішив покластися на почуття та інтуїцію.
Час тік повільно, ніби то крига плавилася під сонячними променями. Полум’я на ґнотах танцювало, струменів попід стелю сивий дим. Іван терпляче очікував на наступні накази патрона, а той не зводив погляду з дзеркал. Зненацька Брюс зробив крок і наблизився до одного із дзеркал; випростав руку і доторкнувся пучками пальців до його поверхні. Метал був гарячим і шотландець негайно прибрав руку. Те ж саме відбулося і з іншим дзеркалом – його поверхня виявилась надзвичайно гарячою. Брюс не розумів, що мало відбутися далі, які зміни повинні були відбутися з рефлекторами. Між тим, свічки повільно опливали, скорочуючи і час сеансу. Якоїсь миті у серці Брюса спалахнула зрадлива думка: «Може, я знову помилився у розрахунках? Невже знову підчас відливки припустився похибки?» Шотландець розумів, що якщо і цей дослід закінчиться невдачею, то йому назавжди доведеться про нього забути. Адже це може виявитися звичайною середньовічною алхімією, дурницею, науковою половою…
Дивна зміна у зовнішньому вигляді дзеркал раптом привернула увагу Брюса. Полірована поверхня свічад, що мала дещо зеленуватий відтінок, явно посвітлішала, ставши схожою на срібло. «Здається, температура ще більше посилилась» – подумав Брюс і знову простягнув руку до дзеркала. До його невимовного подиву, пальці не лише не обжарило – вони навіть не відчули завади. Пʼястук просто провалився у порожнечу сріблястої поверхні, так ніби хтось раптом відтяв його від передпліччя. Дещо спантеличений тим що трапилось, Брюс злякано висмикнув руку і оглядів її. На шкірі не було жодних видимих ушкоджень чи змін.
Брюс знову випростав руку до дзеркала, і вона знов-таки провалилась у порожнечу, ніби просунулась крізь проріху у полотняній завісі. То було просто дивовижно, адже позаду дзеркала була стіна, а отже, рука чоловіка неодмінно мала б у неї упертися, якщо дзеркало від температури дійсно розплавилось. Проте рука Брюса посувалась все далі й далі, не зустрічаючи ані найменшого спротиву. Отже, бронзове свічадо дійсно відчиняло браму у якийсь невідомий, незнаний досі світ. І це була не сусідня кімната, і не вулиця – по той бік стіни. То був справді інший світ – таємничий і незрозумілий, потрапити куди – заповітна мрія для будь-якої людини з допитливим розумом.
Що саме було по інший бік дзеркала, Брюс не знав – не мав ані найменшої здогадки. З’ясувати це можна було лише в один спосіб – просунувши у дзеркало голову. Залишалось лише сповнитися рішучості і вчинити саме так, що Брюс і зробив, до неабиякого здивування слуги.
Увесь цей час Іван уважно спостерігав за маніпуляціями свого пана. Коли у дзеркалі зникла рука патрона, у слуги мало очі на доба не полізли; коли Брюс засунув туди свою голову і по сей бік залишилось саме лише тіло, Іван судомно ковтнув: здавалось, то сам диявол умить відділив голову людини від його тулуба. Втім, за півхвилини голова знову з’явилась – ціла і неушкоджена. Обличчя Брюса сяяло, а очі світились дивним полум’ям натхнення, ніби після найвеличнішого наукового відкриття.
– Іване! – Звернувся він до служника хрипким голосом, від неабиякого хвилювання. – Пам’ятай про те, що я наказав, і роби усе відповідно до моїх настанов. Головне – не дай свічкам згаснути до мого повернення.
З цими словами Брюс обережно переступив через свічники у ступив просто у дзеркало, просунувши туди ногу. За мить потому вид напівроздягнутої людини з палаючою свічкою у руці просто зник, випарувався, розчинився у великому вікні бронзового свічада.
Іван був ошелешений – його пан просто запропав, розтанув, щез, як ніби у стіні розчинились секретні дверцята. Він уважно дивився на дзеркало, в якому не залишилось навіть сліду від проникнення – поверхня свічада була рівною, срібною і непрозорою, і ніщо не нагадувало про те, що туди щойно потрапила жива людина. Богуш узяв себе в руки, наблизився до дзеркала і, намагаючись не збурювати повітря, аби випадково не загасити свічок, почав пильно роздивлятися поверхню свічада. Ніт, все було марно: дзеркало і справді було чистим і дзеркальним, нагадуючи сріблясту живу ртуть. Не в силі стримати власної цікавості, чоловік випростав руку і торкнувся кінчиками пальців поверхні. Пучки легко провалилися всередину, як ніби Іван штрикнув ними у воду – ті самі відчуття: м’якість, піддатливість, порожнеча, дивне, майже нечутне тепло…
Іван не був дослідником, тож його цікавість мала певні обмеження. Він не був готовий зануритися з головою в ополонку невідомості, не знаючи, що саме на нього там очікує. Сіверянин був прагматичним настільки, наскільки таким може бути людина від землі. Він вірив у Бога, у те, що все потрібно заробляти через піт та мозолі, і лише зерно, яке кинуте у ґрунт працьовитою рукою, здатне зійти щедрою нивою. Тож невідоме, незнане краще залишити на тих, хто до цього призвичаєний і має прагнення пізнавати таємниці світу.
Іван вихопив руку із дзеркала, уважно оглянув її і тричі перехрестився. «Отче наш, іже сущий на небесах…» – забелькотів він молитву, раз-по-раз осіняючи себе хресним знаменням. Напевно, якби раптом по той бік дзеркала почувся голос Брюса, що закликав про допомогу, Іван не думаючи пірнув би туди і помчав би на поміч. Проте нині він був зобов’язаний бути по сей бік і виконувати геть усе, що йому було наказано.
Час спливав мляво, проте швидко опливали свічки. Іван не відстежував час, цілком ігнорував годинник, що його пан залишив на столі. Облік провадився за залишками, за довжиною свічки, яка повільно осідала, ніби на неї тиснула сила земного тяжіння. Ось залишилось 10 дюймів. Повз якийсь час – 5. Зрештою – 2,5 дюйми. Брюс не повертався і Іван почав нервувати. Він не знав усіх премудростей досліду, що його влаштував Брюс, проте відчуттями визначив напевно: допоки свічки горять, вони підтримують у розігрітому вигляді лінзи дзеркал. Якщо ж свічки згаснуть, навіть на мить, лінзи вичахнуть і затвердіють. І тоді у них буде неможливо не те що влізти, але навіть просунути палець. Отже, необхідно суворо слідкувати за свічками.
На столі лежав цілий пучок свічок. Їх було приготовано на той випадок, якщо старі догорять і постане необхідність заміни. Іван сподівався, що робити цього не доведеться: пан мав із собою запалену свічку, яку запалили одночасно із свічками в канделябрах, – усі вони мали горіти з однаковою швидкістю. Оскільки Брюс не узяв із собою ані кременя, ані кресала чи іншої свічки, то він мав за будь-яких умов повернутися ще до того, як згаснуть свічки у канделябрах. Іван не відав, чи там, по той бік дзеркала, світло чи темно, проте розумів, що свічка мала не лише освітлювати господарю шлях, а й слугувала визначником реального часу. Отже, свічки в канделябрах означують крайній термін повернення Якова Вілімовича Брюса.
Час спливав надзвичайно повільно – ніби засахарений мед, що мляво розтікається по встановленій горизонтально дошці. Іноді здавалось, що він просто зупинився. Лише вогники на ґнотах свічок, що стрибали і рухались, прискаючи навсібіч розжареним лоєм, нагадували про те, що все у світі має рух. І з кожною новою хвилиною свічки ставали все коротшими й товстішими, ніби росли вшир.
Іван почав нервувати. Він стурбовано поглядав на запасні свічки, вирішуючи що його вдіяти. Севрюк очікував появи свого пана, подумки уявляв, як спочатку зі свічада виникне рука Якова Вілімовича, потім його нога і зрештою він з’явиться цілком. Проте час спливав, свічки опливали, а генерал не з’являвся. Зрештою, коли вогник на деяких із них почав зрадницьки дрижати, загрожуючи цілком згаснути, Богуш наважився. Він схопив зі столу підсвічник, що був у будинку, і поставив його поряд з канделябром. Потім узяв кілька свічок, запалив їх і встромив у вічка підсвічника. Іван був готовий швидко замінити свічки в канделябрах, коли ті згаснуть. Достатньо одні просто витягти, а інші вставити на їхнє місце. Хоча насправді то було не так просто, адже свічки, які догоряли, добряче опливли і розтоплений віск витік на бронзові дуги.
Зрештою то таки сталося: крайня свічка на лівому канделябрі зашипіла і, пустивши до стелі, ніби на прощання, густий сивий струмінь диму, враз згасла. Іван умить висмикнув недопалок з підсвічника і замість нього застромив туди нову свічку. Півхвилини потому, сіверянин повторив те саме з іншою свічкою. Згодом – з третьою. У перерві Іван запалював нові свічки і ставив їх у підсвічник, аби вони були під рукою. При цьому кучер пильнував, аби дзеркало не змінило власного кольору. На щастя, температура підтримувалась сталою, тож ніщо не могло завадити Брюсу повернутися назад.
У той час, коли Іван робив усе можливе для успішного повернення свого пана, у кімнаті почали відбуватися дивні речі. Скрізь вузеньку шпарину дверей тихенько просунулось лезо тонкого кинджалу. Воно повільно і обережно сунулось догори, поки не уперлось у гачок, що тримав двері зачиненими. Лезо акуратно підділо гачок і почало його легенько підіймати, намагаючись не виказати жодним звуком. Коли загострене ікло кованого гачка вислизнуло з металевої петлі, двері смикнулись і ледь-ледь прочинились. У щілині виникло людське око, яке у темряві здавалось смоляно-чорним, хоча й блискало перламутром у відблисках палаючих свічок.
Поспостерігавши деякий час за кімнатою та її мешканцями, око заплющилось. Власне, його увага перейшла на гачок, який все ще висів на лезі кинджала. Лезо обережно опустилось і гачок вислизнув з нього, злегка дзенькнувши у суцільній тиші. Цей звук, хоча й достатньо негучний, умить був вловлений чутливим вухом севрюка. Іван озирнувся, проте нічого підозрілого не помітив. Він перебував біля яскраво палаючих свічок, тож засліплене око конюха не здатне було вловити зміни у стані гачка, що перебував у вертикальному положенні. Не зауваживши нич підозрілого, Іван знову повернувся до своєї справи.
Двері повільно відчинилися, причому змащені салом петлі жодним звуком не зрадили зловмисника. У розчинений отвір просунулась голова чоловіка, повернулась праворуч-ліворуч – її власник уважно оглядав кімнату на предмет наявності у ній інших осіб. Переконавшись, що у приміщенні більше немає нікого, невідомий рішуче штовхнув двері і ступив всередину кімнати. Услід за ним у помешкання враз вдерлося ще двоє чоловіків. Усі були вдягнені у каптани і шляпи, і мали при собі довгі шпаги.
Їхня неочікувана поява мала ошелешити і налякати кого завгодно, відтак зробити людину настрашеною і безпорадною. Проте не Івана. Зачувши гуркіт кроків, конюх озирнувся і побачив три тіні, що посунули до нього. Розмірковувати про причини та мету появи незнайомців у кімнаті у чоловіка часу не було. Не гаючи ані секунди, Іван вихопив з-за пояса пістолет, з яким відтепер ніколи не розставався, звів курок і одразу вистрілив, цілячи у першого чоловіка. Він стріляв навмання, з-під руки, більше покладаючись не на влучність, а на ефект, що його справить на незнайомців гуркіт і дим. Приміщення умить наповнилось сивим пороховим димом, а потім почувся грюкіт. Куля із пістоля севрюка влучила незнайомцю просто межі очі і він впав навзнак, мало не на руки своїх товаришів. Проте стрімкий потік повітря, що його утворили порохові гази підчас пострілу, призвів до того, що одна зі свічок на канделябрі враз згасла. Проте Богуш того не помітив.
Швидка реакція чоловіка і його стрімка відсіч викликали у нападників легке спантеличення. Вони враз зупинились і злякано поглянули на свого загиблого товариша. Той лежав горілиць на підлозі і споглядав стелю, як здавалось, трьома очима. А з-під нього кімнатою розтікалась велика калюжа крові. Проте вже наступної миті чоловіки опанували себе і з оголеними шпагами у руках кинулися до Івана.
Другий пістоль, з яким севрюк теж ніколи не розставався, цього разу був не при ньому. Він лежав у сумці, а та висіла на стіні біля ліжка. Іван не мав при собі шпаги, тож не міг схрестити на рівних зброю з нападниками. Навіть шпага Брюса, якою можна було б скористатися, нині була далеко – лежала на стільці, разом з одягом патрона. Проте Іван мав при собі зброю не менш небезпечну, аніж шпага. Зауваживши гострі клинки, що сяйнули у променях свічок, чоловік випростався, одним швидким рухом вихопив з-за халяви чобота батіг і негайно розправив його, замахнувся. Другою рукою Іван перехопив свого пістоля за ствол, маючи намір використати його як замашну дубину. Важке руків’я пістолета, з великою круглою єлманю, з легкістю розкраяло б лоба не лише людині, а напевно й бику. Водночас він кинув оком назад, до дзеркал, і умить зблід: одна зі свічок згасла. Тепер усе вирішували секунди – якщо бій з незнайомцями затягнеться, трапиться непоправне – дзеркало зачиниться і його пан не зможе повернутися. І напевно це трапиться, якщо Іван не здолає своїх ворогів.
Вигляд бича, цього катівського знаряддя у московітів, або плебейського знаряддя праці, аніскільки не спантеличив незнайомців. Їх було двоє, кожен із них тримав у руці оголену шпагу, а один навіть мав в іншій руці кинджала. Вони не мали жодного сумніву, що гуртом здолають якогось звичайного конюха.
Проте севрюк був не з лякливого десятка, і чисельна перевага ворогів його аніскільки не лякала. Одним спритним рухом він здійняв кнутовище до стелі і різко опустив його униз. Високі зводи кімнати дозволяли робити повний замах, тож шкіряний плетений ремінь боляче хльоснув одного з бандитів по обличчю, а гострий кінчик хвоста враз вибив чоловікові око. Харциз заволав від болю і закрив обличчя рукою. Між його пальців негайно заструменіла темна кров. Іван завдав нового удару і шпага випала з руки покаліченого. Той заскавчав ще голосніше – наразі кров дзюрила не лише з вибитого ока, а й з розсіченої ніби шаблею кисті.
Іван втретє замахнувся своєю жахливою батурою і лише тепер уважно поглянув на третього нападника. Щось дивовижно знайоме було у виді незнайомця, але що саме – того Богуш не знав. Він перевів погляд на руку ворога, котра стискала зброю, і помітив там досить свіжий шрам, ніби хтось вдарив по руці лезом шаблі. Її вид негайно нагадав севрюку подію, що трапилась дорогою, коли вони з Брюсом вертались додому.
– Доннерветер! – Вигукнув незнайомець, зрозумівши, що його товариш вибув з гри.
Фраза, кинута німецькою, неочікувано поставила усе на свої місця. «Саксонець! Той що втік. Якого я батогом налигнув, – здогадався Іван. – То у нього на руці моя мітка». Раптовий здогад змусив севрюка діти ще швидше. Адже це був той самий нападник, який перепинив їм шлях додому і після бійки залишився живим. Випадало на те, що цей німчура знайшов собі нових спільників і разом з ними вислідив Брюса та його слугу. Вислідив саме тут, у Чернігові. А коли так, то полювання на них з паном ніколи не закінчиться, якщо не покласти цьому край. Отже, двобій буде смертельний: не на життя – на смерть!
«Йой! Свічка згасла». Остання думка додала Іванові злости до ворога, тож він заходився розтинати повітря батогом. Вузьке, гнучке, пружне тіло кнутовища танцювало у повітрі, чіпляючись за все, чого торкалось. Ворог спробував кілька разів вразити севрюка своєю шпагою, проте той вдало відбив напад пістолем, і натомість завдав потужного чосу батурою. Шкіряний ремінь раптом вибив з рук харциза шпагу, потім кинджал, згодом розсік обличчя, зрештою влучив поміж вухом та ключицею і перебив м’яз, який підтримував череп. Голова саксонця якось так одразу похилилась убік, до плеча, і він почав втрачати рівновагу. Скориставшись з цього, Іван пхнув ногою ворога і той впав на підлогу. А севрюк заходився з новою силою оперізувати батогом його тіло, голову, кінцівки, не зважаючи на жахливі крики і зойки, що вилітали з вуст саксонця. Шкіряна косиця висмикувала цілі клапті з одягу чоловіка і вони розліталися у боки, разом із шматками плоті та кров’ю. Іван не припиняв екзекуції, аж допоки нападник не випустив із себе останній дух.
Третій ворог не був небезпечним. Він впав на коліна і жалібно скавучав від болю, ніби побитий пес, затуляючи обома руками обличчя. Крізь пальці струменіла кров, що заливала і друге око, тож чоловік геть нічого не бачив навколо себе.
Іван негайно кинувся назад, до дзеркал, і з жахом виявив, що згасла ще одна свічка. Напевно, буревій, що його здійняв у повітрі батіг, загасив слабкого вогника. Чоловік кинув батіг долі і заходився якнайшвидше запалювати свічки. Він розумів, що пломінь, котрий згас, понизив температуру розігрітого дзеркала. Про всяк випадок Іван вирішив додати до палаючих свічок і запасних, для чого схопив підсвічники і приставив їх ближче до дзеркал. Одного погляду на свічада було досить, аби зрозуміти ті зміни, що відбулися з ними: поверхня дзеркал потемніла, набравши зеленуватого забарвлення – ртуть та срібло поступалися бронзі. Севрюк розсудив сидіти перед дзеркалами до останнього, очікуючи повернення свого пана.
Час тягнувся мляво, свічки поскіпували, вогники стрибали на ґнотах. Поверхня свічад дещо змінилася – тепер вони знову виглядали срібло-білими, ніби вкритими тоненьким шаром ртуті. Отже, ситуація залагоджувалась.
Раптовий звук поза спиною примусив Івана озирнутися. Просто над ним стояв третій бандит, із закривавленим обличчям, і одним-єдиним своїм цілим оком глядів на севрюка. Око випромінювало біль та ненависть і було не зрозуміло, чого саме там було більше – бажання помститися за власне каліцтво, чи довести розпочату справу до логічного завершення. Чоловік тримав у руці шпагу – її гострий блискучий край був націлений просто в обличчя Івану. Їх розділяло з пів аршина – цю відстань в умілих руках клинок здолає за долю секунди. Якщо зброя влучить севрюгові в тіло, його господаря вже ніщо не врятує – Брюс буде приречений назавжди залишитися там, по той бік дзеркала. Назавжди!
Іван не дав своєму ворогу завдати удару – він раптом упав на спину і, не випускаючи з рук запалених свічок, з усих сил пхнув ворога ногами. Підошва чобота влучила просто в гомілку: харциз підковзнувся і гепнувся долі, поряд з Іваном. Чоловік не втримав шпаги, тож вона відлетіла геть до стіни.
Без зброї нападник спробував задушити севрюка: він схопив його за горло своїми закривавленими руками і почав міцно стискати пальці. Лежачи на спині, Іван відбивався ногами, колінами, водночас простягаючи руки до дзеркал. Наразі найголовніше було – не дати загаснути свічкам, підтримувати температуру біля свічад, дочекатися повернення Брюса. Допоки він міг підтримувати життя у танцюючих вогниках, до тих пір зберігалась надія і на повернення пана. Ворог розумів усю перевагу свого становища: заливаючи конюха власною кров’ю, він все сильніше і сильніше дотискав йому горло, а його самотнє око мало не лізло на лоба від напруги і ненависті. Ще трохи, і він дотисне, задавить цього клятого слугу, і тоді стане цілковитим власником усього майна, яке знаходиться у кімнаті – дзеркал, канделябрів і книги.
Якоїсь миті Іван відчув, що починає втрачати свідомість: руки ворога перекрили йому судини на шиї, кров геть погано циркулювала, бракувало повітря, перед очима севрюка попливли різнобарвні кола. Здавалось, ще трохи, і все закінчиться… І тоді Іван раптом тицьнув підсвічником ворогу в обличчя, цілячи палаючою свічкою просто в те одне-єдине око, що випромінювало, як здавалось, ненависть усього світу. Око умить зашипіло, вибухнуло юшкою та кривавою рідиною, а його власник вичавив із грудей жахливий вигук і відхилився назад усім тілом. Цієї миті виявилось досить: Іван вдарив підсвічником ворога по голові, потім ще, і ще. Удар, сповнений злості й шалу, був такої сили, що череп ворога луснув ніби горіх, а сам нападник впав поряд без жодних ознак життя…
***
Вороття Брюса до власного світу було дивовижним. Коли він повернувся назад, то перше, що викликало його неабиякий подив, то трупи бандитів, розкидані посеред кімнати. І вірний Іван, котрий, закривавлений і блідий, лежав долі поміж дзеркал і тремтячими від напруги руками тримав перед свічадами підсвічники. З його розповіді Брюс дізнався, що саме відбулося за час його відсутності, і від того переповнився ще більшою довірою до свого слуги. Адже саме завдяки йому він зміг повернутися назад, не залишитися у тому Антисвіті – по той бік бронзового дзеркала. Як виявилось, час ззовні і всередині дзеркала тече з різною швидкістю. Свічка, з якою Брюс вирушив у мандрівку часом, все ще горіла, коли він повернувся. Натомість решта свічок, залишені в бронзових канделябрах, давно спливли воском. Тоді Брюс усвідомив, у якій небезпеці перебував. Якби не вірність Івана, не його терплячість і його німий відчай, з яким слуга робив усе можливе для того, аби зберігати Браму відчиненою, сам Брюс назавжди залишився б там – в Антисвіті. Усвідомлення цього факту подіяло на прагнучого нових знань шотландця у найліпший спосіб, фактично витверезивши. Лише щасливий випадок і вірний міцний слуга дозволили йому залишитися живим і повернутися у цей світ. І це варто було цінувати. Даний досвід мав стати корисним у всіх подальших вчинках дослідника.
Після того драматичного вечора Брюс справедливо вирішив, що здоровій глузд і обережність мають панувати над пристрастями, особливо коли це стосується науки.
Попереду був довгий звивистий шлях. На Брюса чекала Москва, Сухарева башта, велика бібліотека. Саме там його пристанище, його дім, робочий кабінет, і там його славне майбутнє…
***
Наступного дня зранку з Чернігова виїхала карета, запряжена парою гнідих. Тварини йшли повільно, байдуже переставляючи копита. Коні хоча й повертались на батьківщину, та вочевидь особливої радості від цього не відчували. За кілька день перебування у тутешньому краї тварини акліматизувались, а теплий клімат купно із соковитими поліськими травами, вівсом і житом просто закохав тварин у це край.
Рівномірно гуркотіли колеса, дзвеніла узда. На козлах сидів кучер, час від часу стьобав ледачкуватих коней віжками, спонукаючи їх до жвавості в копитах. Він шмагав не сильно, радше для годиться, і тим самим підтримував потрібний ритм руху. То був Іван Богуш. Він виглядав похмурим, під очима залягли темні кола від недосипання та нічних випробувань. На його шиї, що була прикрита високим шкіряним коміром плаща, залишились багрово-фіолетові відбитки пальців харциза. Кучер позирав у боки і час від часу зітхав, щиро сумуючи про розставання з батьківщиною. Начебто і радість була на серці від відвідин родичів та земляків, та серце судомило і подих перехоплювало, від усвідомлення про необхідність все це полишити. Іван був екіпірований по-дорожньому: довгий шкіряний плащ, крислата шляпа, високі ботфорти. З одного чобота стирчало руків’я пістоля, з іншого – руків’я вірного батога. Другий пістолет був застромлений за пояс, його легко було видобути на випадок небезпеки. У рідних краях Іван нікого не боявся, проте життя, особливо події останніх днів, навчили його бути вкрай обережним і пильності не втрачати ані на мить. Хтозна, чи закінчилися їхні з генералом пригоди, чи, може, попереду в дорозі на них очікують нові небезпечні випробування.
Позаду Івана, в кареті сидів Яків Вілімович Брюс. Він був блідий, очі мав тьмяні, а обличчя раптом всіялося великою кількістю дрібних зморшок, ніби чоловік різко постарів за одну ніч. На колінах Брюса, замотана у сукно, лежала Чорна книга. Яків Вілімович не розкривав її відучора і не був певен, що взагалі коли-небудь розкриє. Нові знання, радість, розчарування і невимовний жах – усе перемішалось у його душі, що була стіль же пристрасною, скіль і ніжною. Брюс пригнічено глядів поперед себе, у стіну карети і думав, роздумував, міркував… Роздуми змішувались зі спогадами, останні – з новими думками, від чого голову шотландця переповнили тривожні геть суперечливі думки.
Брюсу було страшно зізнатися, але, потрапивши до Антисвіту, він зміг зазирнути у майбутнє Московії, у її прийдешнє, і те що він уздрів, його – нащадка шляхетних шотландських королів – вкрай налякало. Все що він увидів, блукаючи по задзеркаллю із запаленою свічкою у руках, було густо замішане на крові, жорстокості і тиранії. Брюс побачив усе те, про що напередодні розмовляв з Орликом. Яку мав рацію той литвин-чех, коли зауважив, що там, де сьогодні з храмів знімають дзвони, коли-небудь знімуть і самі бані разом з хрестами. Усе це Брюс побачив на власні очі: зруйновані церкви, забиті ченці, зґвалтовані принижені черниці, скальповані закатовані священики. Побачив Брюс й інше передбачення Орлика: якщо монарх хоче бути вищим за митрополита, то його рід неодмінно занепаде, а родина втратить благословення. Царській рід в Московії дійсно урветься – лише за два століття по тому. Замість них у керма величезної імперії стануть інші, ті які ще більше принизять церкву, пригноблять народ і занапастять монарший рід.
Та більше за все Брюс побачив лихоліття воєн. Війни, розмири, змагання, загарбання чужих територій, придушення внутрішніх бунтів та повстань… Здавалось, що Московія не знала інакшого життя, як воєнного. Кожне нове покоління її громадян обов’язково брало до рук зброю і власним життям та стражданнями ширили та розсували кордони царства. Московія воювала або готувалась до нової війни, воювала або зализувала рани після чергової м’ясорубки. Навіть Брюс – військова людина, нащадок войовничих шотландських королів, котрі проливали кров за незалежність, – жахнувся долі тій країни, якій служив нині розумом і тілом. «Де той кордон, який утримує монарха від непотрібного пролиття крові власних підданих?» – запитував себе Брюс, проте стосовно до Московії відповіді не знаходив. Тут воювали геть усі монархи, усі без виключення, і це було жахливо. Увесь рід Романових був вкритий кров’ю підданих – забитих на війні, загиблих від мору та репресій, померлих від давки на коронуванні чи похоронах. Чи зможуть вони колись відмитися, ці нащадки царя Петра? Чи очистяться коли-небудь від тих гріхів? Чи спокутують власні провини? Ні, навряд чи.
Брюс багато чого побачив за час блукань в загадковому Антисвіті. Він увидів велику країну, яка неабияк розширила власні кордони та вплив; могутніх людей, що сокрушили природу Сибіру, підкорили Камчатку та Якутію. Він побачив дивовижні винаходи безмежного людського розуму: жахливі апарати, які літали у повітрі зі швидкістю гарматного ядра, плавали під водою на фантастичній глибині і ті, що рухались суходолом без допомоги коней, долали гори, піски та болота. Все було дивним, дивовижним і жахливим, адже багато яких винаходів було створено саме для знищення людей.
Сидячи в кареті, Брюс усю дорогу аналізував побачене і зрештою дійшов висновку, що Московія таки приречена… Вона приречена стати великою державою. Так, на кістках, на крові, на знівеченій плоті своїх громадян, і початок цьому поклав Петро Олексійович, продовживши старі ординські традиції нащадків Чингізхана. Війна, яку вона щойно розпочала, почала невдало, з незмивною ганьбою, зрештою закінчиться для неї щасливо. І не в останню чергу завдяки подіям, які розгортатимуться саме тут, на батьківщині його кучера Івана Богуша. Кров, що рясно проллється на Сіверщині, стане єлеєм, який освятить московського царя та його нащадків на двісті років наперед. Саме тут і вирішиться доля держави, визначиться остаточно її подальший шлях – до могутності, територіальної безкрайності і неабиякого впливу на світову історію. І навіть величезні людські втрати, яких Московія зазнаватиме протягом прийдешніх століть, не завадить зростанню її величі і могутності. Кров та плоть громадян виявиться найліпшим цементом цієї самої величі та могутності. Йому ж, Якову Вілімовичу Брюсу, залишається лише одне – вірно служити їй, державі, яка стала притулком для батька і його самого, – слугувати чесно, як того і вимагає шляхетне походження і присяга. В цьому його покликання, адже присягу на вірність складаєш лише один раз на все життя, хай навіть власне сумління і гризтиме тебе через усвідомлення неправильності вибору. Адже зрад в роду Брюса було досить. Ще сам Роберт Брюс, майбутній король Шотландії, кілька разів присягав на вірність англійському королю Едуарду, а потім зраджував йому. Проте Роберту те можна вибачити, хоча людині шляхетного походження подібна поведінка не личить. Він прагнув незалежності для свого народу, тож і чинив іноді так, як вимагала політична необхідність. Якову Вілімовичу не варто наслідувати в цьому свого пращура. Бо він живе в чужій країні і змушений підкорюватися чужинським порядкам та звичаям, хай як вони гнітитимуть йому душу. Душевну ж розраду він, Яків Брюс, знаходитиме в наукових пошуках та дослідах, адже пошук істини і набуття знань не несе на собі відбитку гріха. А кров, яку щедро проливатимуть Романови протягом усієї своєї історії, починаючи з Петра Олексійовича, зрештою впаде на голову самих монарших осіб, а не на їхніх вірних підданих та чесних слуг.
Побачивши майбутнє Московії, Брюс у самий неочікуваний для себе спосіб усвідомив просту істину: виявляється, майбуття вже визначене вищими силами. І незалежно від того, житиме Брюс у Московії, чи ні, слугуватиме їй душею та тілом, чи перебереться на мешкання до іншої країни, це вже нічого не змінить. Все розписане наперідь, на багато століть у грядуще. Брюс не бачив себе особисто у тому майбутті. Мабуть, неможливо бути одночасно там і тут, в нинішньому і грядущому. Проте це лише зайвий раз підтверджує істину: пришлість визначена. І навіть якщо він, Яків Брюс, помре, або поїде геть, все одно історія країни рухатиметься у чітко визначеному напрямку. Все що міг вдіяти Брюс, то це підключити себе, усі свої таланти до цього процесу, стати його часткою, його механізмом, поставити всього себе на службу цій державу. І тоді його ім’я також впишуть вдячні нащадки у літопис історії країни. Як людина, котра склала присягу своїй новій батьківщині, Брюс вже був частинкою процесу. В його владі було – залишитися чи піти. Натомість у його сумлінні такий дуалізм був геть відсутній, адже присягу на вірність складаєш один раз на все життя. Бо клянешся власною душею і своїм життям. І те, і те у людини – одне.