Розділ ХVІІ

Розділ ХVІІ

Чернігів. 20.12.2010.

Двері мені відкрив блідий, вузьколиций чоловік з довгим волоссям і затінками під очима. Вдягнений він був у якесь дивне східне вбрання, що нагадувало розшитий золотом парчевий халат. Руки чоловіка були прикрашені великою кількістю срібних браслетів та перснів, на грудях красувалась справжня скіфська пектораль – принаймні так мені здалось, коли я побачив кілька срібно-золотих низок намист поверх вбрання. У правиці чоловік тримав низку чоток, а його пальці рефлекторно перебирали кістяні або ж дерев’яні кісточки. Я навіть не встиг представитися, лише мовив:

• Мені потрібен Ісая Пихед, – після чого чоловік негайно ж навстіж розкрив двері своєї оселі.

– Я знав, що ви прийдете. Рано чи пізно, але обов’язково прийдете до мене, – мовив він втомленим голосом.

Широко розчинені двері я сприйняв як запрошення, тож сміливо та рішуче ступив через поріг, минаючи чудернацького господаря квартири. Майже одразу позаду мене грюкнули двері і клацнув замок, від чого здалося, що мене зачинили у цвинтарному склепі. Поки я роззирався, намагаючись зрозуміти де знаходжусь і яких сюрпризів тут можна очікувати від цього дивакуватого дядька, він мовчки рушив довгим коридором і зник у глибині оселі.

Така поведінка дивувала і навіть пригнічувала: ні тобі «роздягайтесь, будь ласка», ні «проходьте до кімнати». Просто зачинив за мною двері і зник у своїй фортеці. «Ну та нехай, сам розберусь що й до чого». Я почав рішуче скидати взуття. Після чого зняв та повісив на гачок верхній одяг і із записником у руці та увімкненим заздалегідь диктофоном рушив услід господареві, у щирому прагненні розшукати того, навіть якщо він сховався десь під кріслом чи за диваном. Проте розшукувати нікого не довелось. Дивакуватого господаря дому я знайшов одразу ж, як тільки ступив до першої кімнати, розсунувши убоки важкі смуги шелестких в’єтнамських занавісок.

Кімната справляла враження якогось симбіозу планетарію та музею східних старожитностей. Стіни були обклеєні шпалерами із дивними візерунками у східному стилі, на яких висіли різні за формою та розміром дзеркала та східні прикраси. У кутку стояло кілька бронзових фігур драконів та тигрів, а на тій стіні, де мало б бути вікно, було зображено величезну мандалу. Під стелею висіла велика срібляста куля, що складалася із тисяч дрібних – чи то скляних, чи металевих – крапель. На неї було устрімлено два вузеньких промені світла, що витікали із розташованих у кутах кімнати світильників. Куля поволі рухалась, від чого по всій кімнаті – стелі, стінах та підлозі – повзали тисячі світлячків. Щось подібне я востаннє бачив у планетарії багато років тому та ще в якомусь дешевому клубі. Додаткові іскри сяйва додавали з десяток свічок, що стояли шерегом біля великого дзеркала і разом із своїм відбитком розповсюджували по кімнаті світло. Крім того кімнатою пливла ледь чутна психоделічна музика з аудіоплеєра, яку утворювали народні інструменти – сопілка, лютня і тамбурін. Навіть нетривале перебування у такому світло-музичному «комфорті» негайно викликало почуття спокою та умиротворення, ніби десь поряд робив паси руками невидимий гіпнотизер. І хоча гіпнозу я був непідвладний – надійно перевірено під час участі у кастингу на телеканалі «1+1» – музика завжди викликала в моїй душі дивні відчуття, дуже схожі зі справжнім трансом. Напевне тому, я не любив сучасну естраду з її дешевою попсою у виконанні молодих гомосеків чи різних цицькатих співаючих стрингів, а віддавав перевагу класичній та медитативній музиці.

Велика зала, прикрашена різними східними речами та старовинними дзеркалами й освітлювана десятком великих свічок, нагадала мені казки, котрі я читав у дитинстві. І посеред усієї цієї пишноти, просто у центрі кімнати у глибокому шкіряному кріслі з чотками у руках сидів господар квартири. Його халат, персні, браслети та намиста мерехтіли, переливалися дивовижним сяйвом під променями блимаючи свічок та промінчиків із срібної кулі. Тому дивний чоловік дуже нагадував якогось східного падишаха часів середньовіччя, аніж пересічного жителя Чернігова початку ХХІ століття.

Я зайшов до зали і зупинився, пошукав поглядом місце, де можна присісти, але ніде того не увидів. У великій кімнаті було лише одне крісло, у якому сидів господар і напевне не збирався мені – гостю – вступати це місце. Це було нечемно, проте до певної міри зрозуміло – я був гостем непроханим. Тож вже той факт, що господар квартири зглянувся на мене і впустив до свого житла варто було сприймати як ознаку його прихильности. „Ну, що ж, нехай буде так, – мовив я до себе подумки. – Мені до цього не звикати: перед керівництвом «на килимі» доводиться стояти не так вже й рідко, під час інтерв’ю теж частіше стою, ніж сиджу, відтак потерпимо”.

– Я знав, давно знав, що ви рано чи пізно, але обов’язково прийдете до мене. Наша планета занадто мала, аби можна було десь сховатись і сподіватись, що тебе ніхто й ніколи не знайде, – раптом мовив задумливо чоловік. – Ви прийшли сюди тому, що вважаєте мене винним у зникненні Степана і Тараса Тарасенків. Але насправді в цьому моєї вини немає. Я був лише посередником, зберігачем знань. А як використовують те люди, котрим я знання передаю, то вже їхня особиста справа. Відповідальність лежить не на тих, хто зберігає знання, а на тих хто їх використовує для власних цілей.