Розділ ХIІІ

Розділ ХІІІ

Чернігів. 19.12.2010

Ніч – найкраща пора для творчих людей. Це ніби тунель, крізь який креативні особи мають можливість мандрувати крізь час та простір, водночас підключаючи власну свідомість до якогось невидимого космічного порталу. І той портал, ніби „Google”, готовий негайно наповнити митців творчими ідеями та думками.

Першою справою я влаштував собі ванну та заварив чудовий трав’яний чай. Курильна ароматизована свічка, медитативна музика, яку я передбачливо завантажив у мобілку, та гаряча вода якнайкраще подіяли на втомлене тіло – вже за десять хвилин перебування у ванні усе моє єство відчуло полегшення після цілоденної біганини. Разом з полегшенням з’явилися цікаві думки, котрі стосувалися сьогоднішніх подій. Раз-у-раз я згадував розмову з таксистом та патологоанатомом, витягував із пам’яті картинку внутрішніх лаштунків оселі Тарасенків, і намагався все це скласти у велику мозаїку, у життєвий пазл. І щораз закінчити справу мені заважали дрібні деталі: то була відсутня видима причина вбивства юнака, за винятком хіба що надзвичайної кількості антикварних раритетів у будинку, то викликав подив спосіб розчленування тіла, то ніяк не вдавалося вставити у створюваний пазл образ дивного мага, котрого двічі від будинку Тарасенків підвозив таксист. Власне, запідозрити цього дивакуватого незнайомця було ні в чому. Ну, театральна зовнішність у дядька; ну, нехай навіть і поведінка дивакувата; ну, двічі підвозили його саме з адреси, де було скоєне жорстоке вбивство. Ну то й що? Навіть якщо і вдасться знайти того добродія, що йому можна пред’явити? Який злочин йому можна інкримінувати? Аж ніякий. Навіть якщо менти опитають усіх чернігівських таксистів, то навряд чи виявиться, що хтось із них того мага підвозив додому саме тієї ночі… чи вечора… або ранку. Хіба що дійсно хтось із них підтвердить, що дивного незнайомця таки підвозив у переддень вбивства. Та навіть хай і так, що далі? Як пояснити, що на місці вбивства – а це доведений факт – не знайдено жодного сліду від самого процесу злочину? Де інструмент чи знаряддя, за допомогою яких жорстоко і довго вбивали хлопця? Де краплі крові та частки плоті, котрі неодмінно мали б бути на стінах, підлозі, одязі, речах загиблого? Де, врешті решт, друга половина тіла юнака? Ні, неможливо було розкрити цю справу, не знайшовши відповіді на ці запитання. Я це добре усвідомлював, і чим більше усвідомлював, тим більше розумів безнадійність пошукового процесу.

Звичайно, можна було уявити, що перед вбивством зловмисники застелили всю кімнату поліетиленовою плівкою, на якій і зосталися сліди крові. А потім цю плівку обережно згорнули і винесли разом із другою половиною тіла. Так, таке можливо, навіть якщо уявити, що плівкою вкрили навіть стелю, хоча це цілковита дурня. Та й слідів від присутності чужинців – жодного. Але ж слідчі говорять, що тіло не рухали після смерті юнака, і з нього витекла рівно половина крові. Напевне, якби вбивці скористалися поліетиленовою плівкою, то кров би загиблого розтеклася підлогою в інший спосіб. І головне – чому на обличчі юнака вираз щастя? Чому на ньому застигла посмішка – ніби посмертна гіпсова машкара? І це при тому, що слідів наркотичних речовин у його організмі не виявлено. Ні, з таким радісним обличчям жорстоку й повільну смерть не приймають, бо це просто неможливо. Радість на обличчі може зберегтися лише в одному випадку – якщо смерть прийшла миттєво, у долі секунди, у ту саму мить, коли людина квітла від щастя і задоволення. Яке задоволення перед смертю міг отримати юнак? Що було для нього щастям? Лише отримавши відповіді на ці запитання варто було розраховувати на розкриття всієї справи.

Врешті-решт, я вирішив хоч на кілька хвилин відволіктися від думок про вбивство. Потягнувся рукою за чашкою з чаєм, що стояла на краєчку ванної. Ароматна суміш степових та поліських трав, заварених та настояних на меду, мали перетворити миті лежання у ванній на справжнє задоволення. І саме цієї миті дуже недоречно музика обірвалася, оскільки задзвонив телефон.

– Алло! – Озвався я, приклавши слухавку собі до вуха.

– Славко, привіт! – Почулося у слухавці; цей голос я вже чув сьогодні вранці, і вчора увечері, і вночі...

– Привіт!

– Пізнав?

– Пізнав. Ліна?

– Не Ліна, а Ліда!

– А! Так-так, Ліда. Вибач, у мене сьогодні був дуже важкий день. Голова вже зовсім не варить.

– А ти зараз де? Вдома?

– Так. Вже вдома.

– То давай я до тебе приїду? Я зараз неподалік. Ми тут з друзями у «Дюну» зарулили, то буду в тебе за п’ять хвилин.

– Ні, вибач. Я втомився і хочу відпочити. Дякую, що квартиру зачинила.

– Ти уявляєш, я теж втомилася і хочу відпочивати. То давай я до тебе приїду – зробимо це удвох?

– Ні, вибач. Я вже ванну собі набрав – парюся проти ночі.

– Ну, то давай приймемо ванну разом? Я тобі спинку потру. А ти мені – плечі…

Дівча було напрочуд настирне і я вже почав сумніватися, чи поталанить відбитися від її уваги.

– Ні, Лідо, не сьогодні.